Сюжет, який майже склався, або Дідо Славко, Осип Зінкевич і брати Селешки

Є така приказка – “світ тісний”. Світ тісний – це коли в метро ви випадково натрапляєте на старого знайомого з Витвиці, або раптом у натовпі на Майдані зустрічаєте однокласницю, котрої не бачили вже років з десять. Але насправді світ іще тісніший. Якраз про це ця історія.

Доволі відомий факт, що дідусьо Славко товаришував і в часи незалежності листувався із Селешком з Витвиці. Принаймні, я знала про це давно, так само як і про те, що керівник і натхненник Смолоскипа Осип Зінкевич був із Селешком друзями. Два місяці тому у “Смолоскипі” вийшли щоденники Зінкевича, в яких поміж іншими записами був і такий:

«2 серпня 1973. До нас приїхав з Торонто Ми­хайло Селешко, колишній секретар Євгена Коновальця. Говоримо лише вечорами, коли я повер­таюся з роботи. Я не звичний до таких розмов, це забирає дуже багато часу. Він дуже багато знає. За чаркою він зізнався (я не знаю, чи хтось інший про це знає), що він був одружений зі швейцар­кою Шридер. Мав сина, який тепер є капітаном у швейцарському війську. Вони розлучилися ще перед війною. Він жив з Валюхом в одній кімнаті у Фінляндії цілий місяць, також із Полуведьком. Коли загинув Коновалець, він був в Амстердамі й мав передати Коновальцеві три тисячі доларів, які зняв у банку й мав із собою готівкою. У банку на його прізвищі були великі суми організацій­них грошей. У 1972 р. до нього потрапив архів Коновальця, який загнивав у Зорича. В архіві є дуже компрометуючі матеріали, й він вирішив їх зни­щити, так він колись обіцяв Коновальцеві, що ті речі ніколи не повинні побачити денного світла.  Коли він почав розказувати досить детально про ті матеріали (про що я у цьому щоденнику не буду писати), я також дійшов висновку, що їх треба знищити (але йому цього не сказав) і сказав йому, що я хотів би ті матеріали від нього перебрати і зберегти для дуже далекого майбутнього. Він промовчав і на це нічого не ска­зав. Учора він забагато пив (я до товариства пив лише пепсі), і було досить тяжко з ним про ті й такі речі говорити» (Осип Зінкевич. Щоденник. 1948-1949. 1967-1968. 1071-1976. – К.: Смолоскип, 2016. – ст. 178-179).

 

Ого, подумала я собі, і в моїй голові просто на цьому ж місці почав складатися сюжет про дідусеву дотичність до великої історії. Отже, аби скласти його докупи, я почала трішки копати і гуглити. Першим ділом подзвонила до найкращого знавця історії роду і Витвиці з мені доступних – вуйка Мироська. Вуйко підтвердив, що в родинному архіві є лист С. Селешка до дідуся, але паралельно виявилося, що Селешків було два: старший Михайло був секретарем Коновальця, як виявилося, саме в нього зберігався так і не знайдений досі архів, але листувався дідусь із молодшим Селешком – Степаном. Отже, не той Селешко.

Після цієї розмови витворений моєю уявою сюжет таки розвалився. Але гугл вивів мене на декілька більш-менш цікавих публікацій, так чи інакше дотичних до постаті Степана Селешка, а ширше – до історії села Витвиці.

Перший – «Лист Степана Селешка до Осипа Зінкевича про історію села Витвиці та родини Зеновія Красівського” від 24 лютого 1974 року, а також некролог у газеті «Народна воля» за 9 березня 1995 р.

 

«Лист Степана Селешка до Осипа Зінкевича про історію с. Витвиці та родини Зіновія Красівського

Ню-Йорк 24.2.1974.

Високоповажаний пане Зінкевич!

1973 року у вересні УІС “Смолоскип” подав відомість до укра­їнської преси про долю політичного в’язня советських тюрем і та­борів Зіновія Красівського.

Я знаю Зенка Красівського від маленької дитини, і цілу його родину, бо то мій односельчанин, сусіда, до того ще далека роди­на, його бабця і моя були рідні сестри. 3. Красівський народився в селі Витвиця, повіт Долина, Івано-Франківської області, 1930 року (правильно: 1929. -Ред.).

В 1951 році я приїхав до Америки, почав писати листи до своєї родини у Витвиці, старався довідатися про долю ближчої і дальшої родини, сусідів, колишніх моїх товаришів і односельчан. Багато з них поклали свої голови на побоєвищах Другої світової війни. Між ними і мій рідний брат Василь. Одні в рядах червоної Армії, другі в рядах німецької Армії і Укр. Дивізії “Галичина”, а 33 моїх земляки поклали свої голови на полі бою у волинських лісах Карпатських горах у рядах УПА.

Коли війна закінчилась, не було більше сили продовжувати збройну боротьбу, з лісів і гір почали повертати  в рідні сторони вояки УПА. На жаль, не судила їм доля доживати свого віку в зелених Карпатах.

У 1946-7 роках більше чим половину мешканців села Витвиці московські кати вивезли на Сибір. Багато з них погинули в  сибірських снігах, декому після 10-літнього заслання дозволили повернути в рідні сторони, а треті хоч і були звільнені із таборів праці та не дали їм дозволу повернути на Україну – мусять доживати свого віку на вигнанні на Далекому сході. У вільному світі живе 9 моїх односельчан, бувших вояків.

Родина Зіновія Красівського з діда-прадіда були свідомі селя­ни, українські патріоти. Його дідо Павло був у церкві дяком і до того 20 літ війтом у Витвиці. 1890 року приїхав до Витвиці на парохію молодий священик, патріот, до того письменник, Отець Микола Дерлиця, був у нас парохом 32 роки.

У той час у цілому краю, так само і у Витвиці, більшість наших селян були неписьменні, часто заходили до корчми, горілкою за­пивали своє горе. Блаженної пам’яті Отець Дерлиця разом із вій­том Павлом Красівським, місцевим учителем Євгеном Ковали­ком ходив від хати до хати, просив і намовляв своїх парохіян, щоб посилали дітей до школи.

Отець Дерлиця, Євген Ковалик, Павло Красівський, старий дяк Петро Витвицький, Титус Якимів, Антін Янишівський, Семен Селешко, Льонгин Тишківський, Потап Мохник, Василь Волковецький заложили в селі читальню Товариства “Просвіта”, това­риство “Сокіл”, касу Стефчика, молочарню, кооперативу і това­риство “Відродження”.

Праця Отця Дерлиці й згаданих моїх земляків не пішла намар­но. 1890 року у Витвиці було 5 жидівських корчмів, у 1922 році залишилась тільки одна, а 1930 року Гершко мусів замкнути ос­танню, бо селяни її обминали як нечисту силу.

За порадою Отця Дерлиці і Євгена Ковалика кілька заможні­ших господарів вислали своїх синів до гімназії в Долині. Михайло Волковецький, Михайло Селешко, Іван Витвицький, Михайло Красівський, батько 3. К. (3. Красівського. – Ред.), Михайло Тиш­ківський Василь Гошовський, а до того троє синів Отця Дерлиці – Роман, Ярослав Остап, то були перші, котрі пішли до гімназії.

Прийшов 1914 рік. Молоді студенти мусіли перервати свої студії: одних забрали до австрійської армії, Є. Ковалик і його брат Тадей пішли до УСС і поклали свої голови на полі бою. 1918 року вищезгадані студенти і 45 других моїх односельчан  зголосились до УГА. 12 з них віддали своє життя в обороні Української Держави.

У 1921 році Михайло Красівський. батько Зіновія, повернув із польського полону до Витвиці з  підірваним здоров’ям – три рази був поранений, не пішов дальше кінчати студії, оженився із свідомою дівчиною Юлією Мончинською, був громадським писарем і довгі літа – головою читальні “Просвіта”. В нього були дві сестри –  Тереся і Ганна, котрі живуть до сьогодні у Витвиці. Михайло Красівський мав 4 синів – Стах, Ярослав, Мирон і Зенко. Так само, як його батько вислав був його до гімназії і тільки через вибух війни не міг закінчити свої студії, то старався і він дати своїм дітям вищу освіту.

Стах закінчив гімназію і пішов студіювати теологію у Львові, Ярослав ходив до гімназії у Стрию. Обидва були членами ОУН.

У 1939 році мусіли перервати студії, скривалися у підпіллю. У 1941 році пішли на Волинь, були в повстанчих загонах отамана Тараса Бульби. У 1944 році повернули в Карпати з повстанським загоном, якого Ярослав був командантом. Тоді до них долучились два молодші брати – Мирон і Зенко, і в рядах УПА продовжили боротьбу.

У 1947 році повернулися всі чотири до рідного села. Не мали часу відпочити, через тиждень цілу родину Красівських вивезли на Сибір (Неточно. Євстахій 12 лютого 1945 р., потрапивши в оточення біля с. Дорогів, останню кулю пустив собі у скроню. — Ред.). Михайло Красівський і його дружина померли на Сибіру (в (Караганді. – Рвд.).

Стах, Ярослав і Мирон відбули 15 літ каторжної праці, тоді були звільнені із таборів без права повороту на Україну і живуть до сьогоднішнього дня на Далекому Сході.

Зенкові пощастило втекти із транспорту, повернути в рідні сторони. В коротшому часі його злапали, засудили на 5 літ каторжної праці. Після п’ятилітнього заслання з підірваним здоров’ям, напівінвалід повернувся до Витвиці.

Пішов до Львівського університету. Його тітки старалися допомагати йому матеріально. Скінчив студії, оженився, в Моршині біля Стрия купив собі хату, має двох синів. Один із них ходить до четвертої кляси, а другий до шостої. Але доля не судила із жінкою, з діточками втіху — радість мати. За підпільну працю пішов знов за грати.

Знову засудили на довголітнє ув’язнення, а потім перевезли до божевільної тюрми. Жінка його відреклася, вийшла заміж за свого кума, котрий покинув свою жінку. Зенкова жінка має тепер дитину із новим чоловіком.

Зенко вже з тюрми прислав 200 карбованців для дітей. Бувша його жінка відмовилася прийняти ті гроші, сказала, що ні вона, ані її діти не мають із ним нічого спільного. Гроші повернули назад Зенкові до тюрми. Час від часу Зенко пише листи до своїх тіток і просить, щоб вони писали до Михайла Селешка і Степана, щоб ми його рятували словами і харчами.

Кілька днів тому прийшов лист від Зенкової тітки Тересі Янишівської до мого брата Михайла в Торонті. Вона пише: “Дорогі брате Михайле, мені вже минуло 70 років. Часто згадую як колись ми були малими дітьми і навіть не думали про те, що минає 55 літ, як ми останній раз бачились. Мого брата онуки осталися напівсиротами, часто приїжджають в гості до мене і просять, щоб їм дещо купити. Я стараюсь їм допомагати чим можу, а до того Зенкові треба допомагати. Я вже стара, не годна працювати, так само і моя сестра. Може ти чи Степан могли б дещо допомогти Зенкові і його дітям.

Дорогий друже Зінкевич! Про долю Зенкової родини я знав ще в 1952 році. А коли останніми роками його ім’я було згадане українською пресою, я, пишучи листи до Витвиці, старався довідатись чи то згадують його. Я не помилився, що то той самий Зенко, котрого я знаю від малої дитини.

Я знаю, що Ви висилаєте допомогу політв’язням на Україну чи їхнім родинам, я думаю, що і Зенко заслуговує на те, щоб вислати допомогу його дітям і що можливо то вишлють і йому до божевільної тюрми.

Як мої сестри, так само і Зенкова тітка, пишуть листи дуже осторожно: навіть не згадують Зенкового прізвища. Я вже говорив про ту справу із панею Куделею тут, у Нью-Йорку. Вони згідні вислати допомогу, якщо ви дасте на це своє благословенство.

Я думаю, що краще висилати допомогу на адресу моєї сестри, а вона пакунок передасть Зенковій тітці або просто Зенковим дітям, коли приїдуть до села. […]

Бо до своїх сестер я часто висилаю пакунки і то нічого нового, вже мабуть КГБ до того привикло. Я написав в цьому листі коротку істо­рію села Витвиця останніх 85 літ. Може бути, якщо сей лист останеться десь в архівах “Смолоскипу”, може колись комусь придасться. Остаю з пошаною до Вас і чекаю відповіді.

Степан СЕЛЕШКО

Архів Витвицького музею ім. 3. Красівського. Український національний фронт. – Львів, 2000. -С. 517 -520» (Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу. Упорядники Р. Коваль, В. Рог. —   К.: Діокор, 2005. — ст. 79 – 82).

 

Як бачимо, цей лист таки стає в нагоді.

 

У СВІТЛУ ПАМ’ЯТЬ СТЕПАНА СЕЛЕШКА

Св. п. Степан Селешко

Св. п. Степан Селешко народився 1-го листопада 1918 р. в селі Витвиця, повіт Долина, що на Івано-Франківщині.

Був одним з тих, хто почав будувати каплицю ім. св. Анд­рія на оселі ім. Олега Ольжича в Лігайтоні і був понад 30 років головою Церковного Комітету та до кінця життя опікувався цією каплицею.

Довгі роки був членом управи оселі як господарський референт, а з 1987 до 1992 року був головою оселі, для якої віддано працював через останніх 40 років свого життя.

Був членом управи і головою 10-го Відділу ОДВУ в Лігайтоні, а коло 20-ти років — членом Центральної Управи ОДВУ, представником ОДВУ в Об’єднанім Комітеті УККА.

У червні 1994 року, Покійний рішив відвідати свою родину в Україні. Після семиденного перебування з родиною, 29-го червня приєднався до групи, з якою подорожував, і тур несподівано помер від серцевої недуги в готелі Роксоляна в Івано-Франківську. Його похоронили 2-го липня 1994 року на родинному цвинтарі, біля його батьків в селі Витвиця, в якому він народився і виріс.

Усе своє життя св. п. С. Селешко зв’язав з працею для України. Коли йому було 13 років життя, арештувала його польська поліція за співпрацю з УВО (допомагав бойовикам УВО переносити через польсько-чехословацький кордон зброю і літературу). У його вівчарській колибі був склад зброї і літератури. Над Селешком відбувся суд у Стрию в 1931 році. Його засудили на два роки тюрми, але з огляду на вік, його відпустили. З цьо­го приводу польські газети писали, що поляки бояться 13-літнього хлопця, який хотів завалити польську державу. 1935 року йому знову довелося заглядати через тюремні грати, але через брак доказу його відпустили. Покійний став членом ОУН і сумлінно виконував доручені йому завдання.

За порадою свого брата інж. Михайла Селешка, який від 1923 р. жив на еміграції, Степан рішився покинути свої улюблені Карпати і літом 1938 року перейшов на Закарпаття, а відтак до Австрії. Тут вступив до німецької армії щоб здобути військовий вишкіл. З нею перейшов із заходу на схід, щоб після багатьох випробувань і боїв на фронтах Другої світової війни, повернутися щасливо назад. Капітуляція Німеччини застала його в Ґрацу. Довелось іти в американські табори полонених. Після звільнення з американського табору, пішов до табору УНРА в Маньц-Кастель.

Через цілу війну св. п. С. Селешко тримав зв’язок із ОУН під проводом полк. Андрія Мельника. У таборі УНРА був зв’язковим між Урядом УНР і ПУН. В 1951 р. виїхав до Америки, де вступив у члени ОДВУ.

Нехай же рідна і вільна українська земля буде Йому легкою.

ДРУЗІ

 

Насамкінець мушу сказати, що поки архів Коновальця не знайдений (або не знайдені достеменні свідчення його знищення) історія ця не має завершення. Хтозна, хто і де міг приховати ці ймовірно й “компрометуючі” (а ймовірно і ні) але в будь-якому разі вкрай важливі для української історії документи, і де саме (чи в чийому листі) може знайтися натяк на це місце. І так само варто зауважити, що чи не вперше я поставила собі запитання: а якщо у нашому родинному архіві зберігається лист Степана Селешка, то чи десь за океаном у котромусь родинному архіві не можна відшукати дідових листів??? Історія продовжується…