Прадід Василь. Знахур мимоволі

 

 

Хто такий прадід Василь

Прадідом Василь був для тих, кого ми зараз називаємо другим поколінням – для Мар’яна, Ліди, Віри, Мирослава, Марти, Володі /Ярослава/, а також і для добре відомого у нашій спільноті Василя Янишівського, знаного нами скоріше як Василь Юзів.

Крім названих живуть також інші численні нащадки прадіда Василя. Для Янишівського Ярослава – засновника нашої родини Василь був дідусем…

Отже для 14 представників третього покоління родини, тобто онуків Ярослава і Оксани – Василь є дідів дід – тобто прапрадід.

Правду кажучи, навіть для другого покоління родини ще донедавне ім’я прадіда Василя майже нічого не говорило. Аж після ідентифікації його могили і встановлення на ній у 2018 році сучасного надгробника, відбулася своєрідна “візуалізація” прадіда – героя нашої розповіді. На жаль, фотографії прадіда Василя, для повної візуалізації немає, хоч у ті часи про які йдеться, фотографію вже давно винайшли.

До честі нашого другого покоління – саме вони – правнуки Василя по улюбленому онукові Славкови, відновили його могилу та інших предків. Для справедливості зауважимо, що ідентифікацію цього міні некрополю Янишівських у результаті тривалих досліджень провів Мирослав. Спорудження пам’ятника відбулося завдяки уже покійному Павлу Погинайку, який хоч і не був прямим нащадком Василя, але щиро любив нашу родину.

 

Прадід Василь у схемі родинного зв’язку
Однак, для кращої ідентифікації героя нашої розповіді представляємо схему родинного зв’язку.

 

Де і коли жив Василь

Василь народився 1 грудня 1856 року і все життя прожив у Витвиці, на родинній садибі, що належала Янишівським “від віка”. Господь обдарував його завидним довголіттям. Прадід прожив 79 років і помер на самий Йордан – 19 січня 1935 року.
Садиба розташована на лівому березі річки Солотвини, в тому місці де автомобільна дорога розгалужується на дві – одна йде на Царківну-Станківці- Слободу, інша – на Розточки-Кальну. Тут розташований міст, яким дорога на Царківну переходить через річку Солотвина. Там і зараз стоїть хата Янишівських.

Для другого покоління родини ця садиба відома як “бабина хата”. Однак, до теперішньої хати Василь відношення не мав. Її збудували уже онуки Василя для свої мами Анни Янишівської /з Гошовських/.
Василева хата стояла значно ближче до річки і дещо лівіше, як теперішня. Василь був найстаршим сином у сім’ї свого тата Петра. Після смерті тата саме Василь став одноосібним господарем садиби.

Чому знахур, а не знахар

Так як у назві статті Василь названий “знахуром”, то зауважимо, що воно вжито у розумінні “знахар”. Саме так – ЗНАХУР його вимовляють на Волині.

Володя /Мирославович/ і Михайло дуже люблять саме таку транскрипцію цього терміну. Можна сказати, що вони просто смакують цю вимову – “знахур”. Від них також полюбив цей термін і автор цієї розповіді.

Ким насправді був прадід Василь

Насправді прадід Василь ні знахаром, ні знахуром не був.

Василь був дяком. Про це свідчать не лише родинні та сільські перекази і напис на надмогильному пам’ятнику. Згадку про дяка Василя Янишівського знаходимо у книжці “Ясна гора у Гошеві”, що вийшла у Нью-Йорку в 1972 році. У цьому діаспорному виданні Василь названий дяком. І не звичайним простим дяком у витвицькому храмі, а трохи освіченішим. Якийсь час прадід дякував на Ясній горі у Гошеві і був одним з головних дяків цього славетного монастиря.

У 1914 році він став свідком одного з чудес ікони Гошівської Богоматері. Тоді, на початку Першої світової війни, москалі – “найпершіші”, ще царські окупували нашу Галичину і взялися вивозити на Сибір, як вони казали, мазепинців. Тоді був вивезений митрополит Андрей Шептицький, мав бути інтернований також ігумен Гошівського монастиря

І, нібито, перед виходом з монастиря ігумен попросив конвоїрів дозволити ще раз помолитися перед чудотворним образом Гошівської Богоматері. Тодішні москалі /царські/ були відносно релігійними людьми і дозволили. Ігумен так довго і щиро молився перед чудотворною іконою, що москалі з якихось причин пішли не дочекавшись його.

Є інформація, що цей епізод, навіть був вписаний у літопис-перелік чудес Чудотворної ікони Гошівської Богоматері. Однак перевірити це неможиво, позаяк документ не зберігся.

Після того випадку прадід Василь не став далі випробовувати долю. Щоб менше попадатися на очі москалям полишив служіння у гошівському монастирі. Доки дозволяло здоров’я був дяком у Витвиці.

Старість Василя.

Василь з дружиною Тересею /з Гошовських/ народили і виховали трьох синів – Саверка, Павла, Івана та двох доньок – Люльцю /Юлію/ та Зосю /Софію/.

Коли прийшов час доньки пішли у невістки. Зосі “віддалася” на Путну за Лавровича. Один з її синів – Петро Михайлович – довгий час був директором школи у Витвиці, керував освітою всього Долинського району.

Люльці віддалася на Гериню. Її син Іван Король був відомим церковно-релігійним діячем у Львові часів радянського православія.
Для синів Саверка і Павла прадід Василь відділив частину первісної садиби. Для Саверка – безпосередньо по сусідству. Для Павла – через дорогу.

Родинне обійстя попалося, як і належиться наймолодшому Івану. Біля сина Івана доживав свого віку Василь. Дяківське служіння передав синові Іванові. Той дякував на пару з Волковецьким Василем – дідом Витвицької Люби, художниці, відомої у родині також як Амріта.

Вплив Василя на формування світогляду онуків.

Полишивши дяківську “катедру” витвицького храму прадід Василь допомагав на господарці у сина Івана. Зокрема, завдяки відносно високому освітньому рівню колишнього дяка, він був дуже цікавий онукам. Онуки тягнулися до діда, а він прихиляв їх до книжної науки.

Тож саме під його впливом формувався світогляд нашого тата Ярослава Івановича; Василя Івановича – батька Робіна, одного з керівників сільської “Просвіти” та майбутнього добровольця української дивізії “Галичина”; Степана Павловича “Далекого” – відомого діяча ОУН-УПА.

Можна припустити, що саме прадід “відповідав” за освітню галузь у родині. Можливо навіть, що прихиляючи здібних онуків до науки, прадід Василь, подібно до Шевченківського прототипа, використовував і не педагогічні методи. За спогадами тата /Ярослав Іванович, 1926 р.н./ якось уже після смерті дідуся /1935 р./ він приснився йому з великою березовою різкою, був дуже сердитий і сварив з приводу незадовільних успіхів у навчанні. Ще й погрожував, що якщо справи не поправляться, то він прийде ще раз і добре його відшмагає.

Господарка діда Івана.

Як уже було сказано, Василь доживав віку біля сина Івана, допомогав у вихованні онуків та по господарці. А допомагати було коло чого. Садиба й господарка були великими. Тим більше, що свати Гошовські /Панюки/ з Росточок дали за невісткою Анною чимале віно у вигляді значних, за витвицькими мірками, орних угідь та сіножатей…

За родинними переказами на початку 30-тих років на господарці було 12 корів, 3-4 пари коней. По суті це було маленьке фермерське господарство.

У сім’ї виростало 6 синів та 2 дочок. Ще кілька дітей померло немовлятами. Поки діти були маленькими утримувати таку господарку силами самих господарів було нереально. Подібною була ситуація і в інших витвицьких родинах.

То ж не дивно, що заможні витвицькі газди наймали додаткових робітників. Їх називали слугами і служницями. Ці терміни носять певний негативний відтінок. Насправді, ці слуги, практично, були майже членами родини, до того ж переважно були зі свого села або із сусідніх. Вони жили і харчувалися разом з господарями, гралися з їхніми дітьми, але ще й одержували певну зарплату. Господарі працювали нарівні зі своїми “слугами”.

Кілька /приблизно 3-4/ таких “слуг” і “служниць” було і в господарці діда Івана, де доживав віку прадід Василь.

“Антидот” з Кропивника

Цю історію розказав мені уже згадуваний двоюрідний брат Василь, котрий як і я є правнуком прадіда Василя.

Десь на початку 30-тих років, у самий розпал сінокосів, сталася велика неприємність. Під час роботи біля сіна служницю Олену зі Слободи вкусила гадюка. Ситуація і на сьогоднішні часи – не найкраща.

Але в наші дні існує ймовірність, що у лікарні у Болехові або Долині є так званий антидот – сироватка проти укусів гадюки. У будь-якому разі лікарі можуть щось уколоти для нейтралізації отрути і не дадуть померти. Головне, якнайскоріше доставити хворого до медичного закладу.

На початку 30-тих про такі речі, звичайно, ще й не чули. Але не все так безнадійно, як виглядає на перший погляд. У селі Кропивник жив знахур, який спеціалізувався на укусах гадюк. То ж у селах басейну Лужанки та Свічі було загальновідомо, що в таких випадках треба йти до цього знахура. Допускалися варіанти, кажучи по-сучасному, “дистанційного” лікування, хоч перевага надавалася безпосередньому, очному. “Знахур” примовляв над місцем укусу, а потім видавав кілька літрів води з його особливої кирнички. Водою треба було обмивати кілька разів на день рану та вживати її всередину.

Кропивник на карті околиці.
Васильків Жолоб.

Хоч-не хоч –треба було вдаватися до послуг кропивнянського знахура.

Однак, на сімейній раді було вирішено, що то непомірна розкіш – відривати служницю від роботи у гарячу пору жнив. Нехай Олена, мовляв, йде до сіна, а в Кропивник до знахура послати діда Василя. Тим більше, що дідусь до тяжкої роботи уже не годиться.

У наші дні до Кропивника з Витвиці їдуть автомобілем через населені пункти Гошів, Долину, Вигоду, Старий Мізунь. Сто років тому витвичани до Кропивника добиралися пішком, через гори. Лісова дорога починається на сільськім кутку Путні, виходить в урочище Васильків Жолоб, далі рух у сторони урочища Осічни, перетинає гірський хребет, який розділяє басейн річок Лужанки і Свічі – і незабаром виходить до крайніх хат Кропивника. Людина середніх літ долає маршрут Витвиця-Кропивник-Витвиця впродовж одного дня без особливих проблем.

Однак, прадід Василь уже був людиною далеко не середніх літ. Тож минувши Путну та піднявшись на Васильків Жолоб дідусь відчув, що пора перепочити. Тим більше, що дорога не така вже й далека, у молодості не раз її долав. Та й місце для цього відповідне – урочище Васильків Жолоб здавна славився мурованою лісовою кирничкою з особливо смачною водою. Найімовірніше, що сьогоднішний вигляд тієї кирнички не дуже відрізняється від тієї – столітньої давності.

Тож, вдосталь попивши води з лісової кринички, втомлений дідусь приліг на хвильку відпочити. Незчувся коли й заснув…

Знахур мимоволі або сила Молитви старого дяка

Коли дідусь прокинувся сонце уже хилилося за горизонт. Про те, щоб іти далі у Кропивник не могло бути й мови.

Дідусь набрав у заготовлені баклаги “чарівної” води, щиро й довго промовляв над нею всі молитви, які знав, і пішов додому.

А на садибі його вже з нетерпінням чекала служниця Олена. Він не зміг сказати правду і позбавити її надії. А може і не дуже вірив у знахура.

Тож “від імені” знахура прадід із серйозним видом озвучив “інструкцію із застосування лікарського засобу”: вживати три рази на день по кілька ковтків, перед вживанням щиро молитися і тричі на день промивати цією водою місце укусу гадюки. Немає сумніву, що бідолашна Олена чітко дотримувалася інструкції…

І сталося диво: вже на ранок пухлина на нозі помітно зменшилася, рана почала інтенсивно затягуватися. Вже найближчої неділі щаслива Олена помандрувала у рідну Слободу розказувати батькам і сусідам про силу знахура з Кропивника….

А через кілька років, коли прадід зрозумів, що йому пора збиратися у засвіти, він розказав родині, як мимоволі став знахуром. І як всі ці дні він неперервно щиро молився. І яку силу має Молитва старого дяка

Автор – Мирослав Янишівський
29.07.2024 р.