Церковна двадцятка або як дід Михавко рятував від закриття церкву у Буцині
Родинні історії Оліферовичів.
Михавко – неформальне домашнє та сільське іменування Федчука Михайла Гордійовича. Михавко народився і все життя прожив у с. Буцині на Волині, на родинній садибі, що належала Федчукам “від віка”.
Михавко є дідусем Янишівської /з Оліферовичів/ Ліди Павлівни, яка народилася і виросла, власне, на садибі Федчуків. Її тато Оліферович Павло прийшов на садибу у зяті із недалекого села Нова Вижва.
Михавко з дружиною Ксенією народили і виховали двоє дочок – Ганну та Катерину, в побуті – Ганя та Катя. Був, щоправда, ще синок Тимофій, але він помер ще у молодшому шкільному віці.
Одна з них – Ганя, в майбутньому стала Ганною Михайлівною – учителькою, заступником директора у рідній школі. Спочатку після закінчення Луцького педінституту учителювала у сусідніх селах, працювала у райвно, але після народження у 1960 році першої дочки перебралася у Буцинь.
На відміну від багатьох навколишніх сіл у Буцині у той час діяла церква. Звичайно, тодішня – радянсько-православна РПЦ. Десь на початку 60-тих років ця церква стала дуже заважати Старовижівському райкому партії. Можливо то був черговий антирелігійний припадок цілої компартії, а можлива ініціатива самого райкому.
Питання про закриття було важливим для райкому ще й тому, що Буцинь несподівано став дуже важливим центром усього району – тут відкрили так звану МТС – машинно-тракторну станцію, яка обслуговувала ледь не цілий район. Сюди приїжджали у справах люди з цілого району, спеціалісти з районного та обласного центру.
Справу закриття церкви доручили директору цієї МТС, звичайно члену КПРС /Комуністичної партії Радянського Союзу/ – Ярмощуку, який з ентузіазмом узявся за справу. Тим більше, що за його словами, для МТС дуже був потрібний склад, а тут, мовляв, пустує таке велике приміщення. Сам Ярмощук не був уродженцем Буциня, але був буцинським зятем. Він був направлений у Буцинь як спеціаліст. Народився Яромощук десь біля міста Ратного, а може і в самому Ратному.
Для офіційного закриття церкви необхідна була якась аргументація. За тодішнім законодавством релігійна громада мала становити 20 осіб, звідки і назва – “церковна двадцятка”. Членство у “двадцятці” засвідчувалося власноруч написаною заявою, як і вихід з неї. У випадку, якщо бодай один член “двадцятки” виходив з неї – громада знімалася з реєстрації, а церква – моментально закривалася.
Саме такий механізм для реалізації підлого замислу хотів використати Ярмощук. Однак серед членів “двадцятки” не було осіб, які безпосередньо були зв’язані із владою чи з партією. Тільки колгоспники, а їх важко чимось залякати – вила не забереш, з колгоспу не виженеш.
Як зрозуміло з контексту розповіді, дід Михавко теж був членом “двадцятки” і теж був колгоспником. Його нічим не можна була змусити вийти з “двадцятки”. Однак, у діда Михавка була дочка-учителька.
То ж обо’єктом шантажу стала молода учителька математики – Ганна Михайлівна. Спочатку її соромили – як це, мовляв, у радянської учительки батько може бути церковним активістом. Він повинен негайно вийти з “двадцятки”. Потім почали відверто погрожувати звільненням з учительської посади. Так тяжко здобута у п’ятдесятих роках вища педагогічна освіта могла виявитися не потрібною… З іншого боку – вихід з “двадцятки” означав закриття церкви. Як запевнював Яромощук – нині напише заяву – завтра у церкві уже буде склад.
Ситуація ускладнювалася тим, що молода сім’я жила з батьками. Тож запевнення Ганни Михайлівни, що це інша сім’я, що вона не може вплинути на батька не приймалися.
Спочатку на сімейній раді було вирішено “відселити” Михавка з дружиною з рідної хати. Відносно недалеко була покинута хата-розвалюга, її господарі чи то виїхали з села, чи то повимирали. Однак, при перших спробах переїхати вияснилося, що хатина уже не придатна до життя, потребує великих ремонтів.
Варіант аби просто вийти з “двадцятки” і підставити громаду навіть не розглядався. Та й дуже не хотілося Михавкові виходити з “двадцятки” – любив рідний храм, багато трудився біля нього… Та й бути у “двадцятці” – вияв заслуженої поваги односельчан.
І тоді дід Михавко придумав ніби й банальний, але дієвий хід. У селі жив його швагро – відомий нашому поколінню як дід Гаврило, брат дружини Ксенії. Дід Гаврило не був нічим зв’язаний з комуністичною владою, але і не був, на теперішній термінології, “воцерковлений”. Не те, щоби був атеїстом, може і слова такого не знав. Про таких жартують, що завжди, коли приходять до храму, то там або колядують або паску світять.
Тож Михавко запропонував швагру тихцем замінити його у “двадцятці”. Для діда Гаврила це було не просто – як член цього органу він тепер повинен був щонеділі та по святах ревно відвідувати всі Літургії. Проте Гаврило згодився, на якийсь період – до кращих часів, побути у буцинській “церковній двадцятці”.
Заяви у сільраду швагри принесли одночасно. Михавко – про вихід із двадцятки, Гаврило – про велике бажання стати членом церковної управи. Так що за ті кілька хвилин, поки секретарка реєструвала заяви, директор сільгосптехніки Ярмощук не встиг зробити у церкві склад…
Історія діда Михавка і спроба закрити храм на думку буцинців бумерангом відбилася на долі директора Ярмощука і його родини. Через де-який час його перевели з Буциня на інше місце роботи. Можливо через зрив акції у Буцині, а можливо на новому місці він мав також зайнятися атеїстичною діяльністю. Там він захворів і незабаром помер. Дружина похоронила його на своїй батьківщині – у Буцині. 
У подружжя була одна дитина, хлопчик. Він народився із вродженим пороком серця. Встиг одружитися і в молодому віці, біля 25 років помер. Похоронений також у Буцині.
Молоду вдову із свекрухою /жінкою Яромощука/ і дитиною доля закинула у Москву. Кілька років тому дружина Яромощука – уже дуже старенька жінка, несподівано приїхала на кілька днів у Буцинь, очевидно попрощатися з рідним селом. На недільну Літургію прийшла і до рідного храму. Там була присутньою і Ганна Михайлівна.
Дружина Ярмощука підійшла до Ганни Михайлівни, обняла її і попросила пробачення…
Хата діда Михавка і баби Ксені. На передньому плані – Володимир Янишівськй та Маркіян Янишівський (зліва направо)
Мирослав Янишівський
16 грудня 2023 року, Івано-Франківськ