Родина Янишівських з Витвиці

Шановні відвідувачі. 

Вітаємо Вас на сайті Родини Янишівських

Пропонуємо коротку інформацію про нашу родину

 

1. Загальні відомості про родину

Родина Янишівських – неформальна спільнота людей, які є прямими нащадками – дітьми, онуками, правнуками  Оксани та Ярослава Янишівських з Витвиці або членами їх сімей.

“Столицею” нашої спільноти є село Витвиця, що лежить в нижній течії ріки Лужанки на Болехівщині. Село є центром Витвицької територіальної громади, до якої належить всі села басейну Лужанки.

Центром нашої родини-спільноти є садиба /осада/ Оксани та Ярослава Янишівських та батьківська хата. Осада, за давньою витвицькою термінологією, є синонімом до слова садиба.  У нашому розумінні Осада є вже майже власною назвою і включає землю і все, що є на ній – батьківську хату, господарські споруди, дерева, кущі, криницю тощо.

Розташування Осади є дуже мальовничим. Вона лежить на березі ріки Лужанки, на підвищенні, навпроти мосту, що є умовною межею між двома сільськими кутками-мікрорайонами – Малиновищем і Берегами.

Біля входу на нашу Осаду розташований пам’ятний знак жителям Малиновища та Берегів, які впродовж 20-го століття боролися за волю України з польськими, німецькими та російськими окупантами. Пам’ятник встановлений у 2018 році.

На жаль, на даний час ні на садибі, ні у Витвиці ніхто з членів родини постійно не проживає. Осада фактично є заміською “резиденцією” родини. З юридичного боку вона є спільною власністю усіх шести членів другого покоління родини і утримується ними за рахунок систематичних щорічних внесків.

   


2. Склад родини.
Реєстрові  та запорожці.

Станом на грудень 2023 року родина налічує 47 осіб. З них 35 осіб є прямими нащадками Оксани та Ярослава Янишівських, ще 12 осіб – зяті та невістки прямих нащадків. Разом статистика родина за поколіннями є наступною:

Друге покоління Діти /діти засновників/ 6 осіб
Зяті та невістки по дітях 5 осіб
Третє покоління Онуки засновників 14 осіб
Зяті та невістки по онуках 7 осіб
Четверте  покоління Правнуки засновників 15 осіб

Разом вони творять 14 сімей: – 6 сімей другого покоління та 8 сімей третього покоління

У родині ведеться реєстр, куди вписуються всі її учасники – прямі нащадки засновників, їхні законні чоловіки та дружини. Реєстр зберігається у світлиці батьківської хати і оновлюється раз на рік перед Великим збором родини.

Крім членів родини, які вписані у реєстр /реєстрових/ є ще одна специфічна категорія осіб, близьких до родини. Це – запорожці – кандидати у члени  родини, тобто у невістки або у зяті третього та четвертого покоління. Запорожцями їх називають тому, що вони ще не вписані у реєстр, на відміну від  вписаних /реєстрових/. Для одержання статусу запорожця таким особам треба хоч один раз відвідати родинну садибу у Витвиці.

Кількість запорожців  не є постійною і  коливається від  5 до 10 осіб. Однак, у  реєстр попадають не всі запорожці.

 

 3. Прізвища та

розселення учасників спільноти

Попри назву нашої спільноти, сьогодні її учасники носять уже 11 різних прізвищ. Однак титульне прізвище – Янишівські –  залишається найбільш масовим, його носять 12 учасників спільноти. Розподіл учасників родини за прізвищами виглядає наступними чином:

1.    Янишівські 12 осіб
2.    Погинайки 6 осіб
3.    Николишаки 5 осіб
4.    Лук’яненки 4 особи
5.    Тишківські 4 особи
6.    Савицькі 4 особи
7.    Витвицькі 3 особи
8.    Янишевські 3 особи
9.    Багмути 2 особи
10.  Вишнівські 2 особи
11.  Кулигіни 2 особи

Родинними  є також дівочі прізвища невісток другого та третього  покоління спільноти:

1.    Волковецькі засновниця Оксана
2.    Чорні Наталя Янишевська /Львів/
3.    Байталюки Марійка Погинайко /Калуш/
4.    Оліферовичі Ліда Янишівська /Івано-Фраківськ/
5.    Стрілець Таня Янишівська /Львів/
6.    Горбатюки Леся Янишівська /Болехів/

Учасники родини зараз проживають у 4 областях України та в Німеччині.

 

Київська область
1.    Київ 7
2.    Обухів 7
Івано-Франківська область
3.    Івано-Франківськ 3
4.    Болехів 2
5.    Калуш 6
Львівська область
6.    Львів 15
Чернігівська область
7.    Лосинівка 6
Німеччина
8.    Місто Лар, земля Баден Вюртемберг 1

Як бачимо, на даний час у нашій  “столиці” – у Витвиці ніхто з членів родини не проживає.

 

4. Засновники родини

Засновниками родини є Янишівський Ярослав Іванович та Янишівська з Волковецьких Оксана Михайлівна.

Янишівський Ярослав Іванович

Янишівський Ярослав Іванович народився 29 грудня 1926 року у Витвиці. Малою його батьківщиною є інший куток села, який називається Солотвина. Він лежить на берегах річки Солотвини – притоки Лужанки. На садибу на Берегах він прийшов у зяті. Батьківська хата Ярослава не збереглася. У 60-тих роках минулого століття брати та сестри Ярослава спорудили на батьківській садибі для мами, яка повдовіла, новий будинок.

Батьки Ярослава – Янишівський Іван Васильович та Янишівська з Гошовських Анна Іванівна були заможними селянами. Обоє походили із нащадків дрібної галицької шляхти, про що свідчать закінчення родових прізвищ на “-ський” та наявність запису про шляхетські придомки у Метричних книгах сільської церкви.

Батько Ярослава – Іван Янишівський був уродженцем Витвиці. Документи свідчать, що його предки проживали тут принаймі від початку 1700 років. Шляхетський придомок родини – П’єтровіна, вуличне прізвисько – Чупени, що в перекладі з гуцульської говірки означає – Гонорові.

Мати Ярослава – Анна Гошовська народилася у Розточках, у Витвицю прийшла у невістки. Сім’я її батьків була однієї з найзаможніших  у Розточках.  Про заможність родини  свідчить і її вуличне прізвизько – Панюки. Шляхетський придомок цього відгалуження родини Гошовських поки-що невідомий. Треба вивчити Метричні книги села Розточки.

Сім’я Івана та Анни була багатодітною – тут виросли 6 синів і 2 дочок. Як на часи дитинства Ярослава – сім’я була відносно освіченою.  Цьому сприяло те, що батько Іван був одним із дяків сільської церкви, дяком був і його дід Василь і, ймовірно, прадід Петро. Сім’я передплачувала кілька українських газет, зокрема популярну “Народну справу”, що на 30-ті роки 20 століття було рідкістю.

Ярослав одержав грунтовну і багатогранну освіту. Спочатку закінчив кілька класів Витвицької школи за часів міжвоєнної Польщі та кілька класів за часів “перших совітів” у 1939-1941 роках.  Унікальним епізодом його біографії було навчання за часів німецької окупації у Львові у “Другій державній львівській гімназії з українською мовою навчання”. Це дві львівські гімназії тих часів були останніми у плеяді класичних українських гімназій 20 століття у Галичині. Вони давали середню освіту європейського рівня, доповнену національно-патріотичним вихованням

Далі, вже за радянської влади  були ще чотири етапи освітніх студій, які давали, підтверджували та розширювали право учителювання у закладах середньої загальної освіти. Це – навчання на учительських курсах у Калуші в 1944 році, навчання у Станіславському учительському інституті, навчання у Львівському педагогічному інституті, навчання на Київських центральних курсах іноземних мов.

Ярослав усе життя працював на педагогічних та адміністративних посадах в освіті. Учителював, був заступником директора, директором у школах різних сіл Болехівщини – Козаківці, Витвиці, Кальні, Розточках, Церківні. Найдовше працював у Церківні, де його ще й досі пам’ятають. Загальний стаж педагогічної роботи Ярослава склав понад 40 років.

Паралельно вів чималу господарку у Витвиці. При тому багато читав, передплачував районну та обласну періодику, а також літературні журнали “Жовтень” /теперіній “Дзвін”/ та “Всесвіт”.

Ярослав брав активну участь у громадському житті. Брав участь у зборі підписів за повернення витвицького храму громаді Української греко-католицької церкви. Ярослав був основним автором “Історії Витвиці у документах і спогадах, яка побачила світ на початку 90 років 20 століття”.

Помер Ярослав Янишівський  8 вересня 1997 року, у віці 71 рік, похований  у Витвиці.

Янишівська /з Волковецьких/ Оксана Михайлівна

Янишівська з Волковецьких Оксана Михайлівна народилася 02 лютого 1929 року у Витвиці на нашій родинній садибі.

Батьки Оксани – Волковецький Михайло Федорович та Волковецька з Витвицьких Марія Гнатівна.

Як і батьки Ярослава, батьки Оксани були заможними селянами і також  походили із нащадків дрібної галицької шляхти. Про це свідчить закінчення їх родових прізвищ на “-цький” та наявність у Метричних книгах запису про шляхетські придомки.

Батько Оксани – Волковецький Михайло Федорович, був уродженцем Витвиці. На момент появи Метричної книги сільської церкви – початок 1800 років його прямі предки уже тут проживали. Шляхетський придомок родини – ”Заліскович”, вуличне прізвисько –”Йонці”.

 

 

Михайло народився на нашій родинній садибі. Саме йому, як наймолодшому синові, його мама Волковецька з Янишівських Маріанна Василівна залишила її у спадок. Михайло був учасником першої світової війни та визвольних змагань 1918-19 років. Його спогадами про ці події заслуховувалися не лише діти, але й онуки – нинішнє друге покоління родини.

Мама Оксани – Волковецька /з Витвицьких /Марія Ігнатівна народилася також у Витвиці, на кутку Путна. Він лежить на берегах  річки Путни – притоки Лужанки. У спогадах сучасників її частіше частіше називали  Марині. На нашу садибу на Береги Марія прийшла у невістки в 1919 році.

Ії родина була дуже відомою і заможною. Шляхетський придомок родини – Васильковичі, вуличне прізвисько – Дебернюки. Доступні історичні документи  свідчать, що її предки – Витвицькі-Васильковичі проживали у Витвиці  принаймі від початку 1700 років.

Сім’я Михайла та Марії була багатодітною. Крім Оксани у подружжя народилося ще п’ятеро дітей – Микола, Ярослава, Мирон, Володимир та Мар’ян. Перші троє померли у дитячому та молодому віці, виросли і створили сім’ї тільки троє останніх. У живих сьогодні ще є тільки Мар’ян.

Оксана здобула неповну вищу освіту. Спочатку закінчила кілька класів Витвицької школи за часів міжвоєнної Польщі та кілька класів за часів “перших совітів” у 1939-1941 роках. З приходом “других” совітів здобула середню освіту в Болехові та закінчила педагогічний технікум у Станіславі.

Ще до закінчення другої світової війни, у середині сорокових років,  почала вчителювати. Працювала у селах околиці – Лужках, Церківні, Станківцях. Викладала малювання, домоводство, була учителькою молодших класів. Найдовше працювала у Станківцях.  Звідси і вийшла на пенсію.

У Станківцях її ще досі пам’ятають вдячні учні, остання колега Оксани по учительській праці ще досі викладає у Станківській школі.

Учителюючи у гірських селах у  сорокових роках була очевидцем визвольних змагань Української Повстанської Армії. Педагогічним колективам приходилося взаємодіяти з уповноваженими представниками в галузі освіти не тільки офіційної влади /радянської/, але й повстанської. Тим більше, що обидві сторони намагалися залучити учительство на свою сторону. На спогадах про цей унікальний героїчний період локальної історії виростало все друге покоління родини.

Померла Янишівська Оксана Михайлівна 4 вересня 2012 року. Похована поруч з чоловіком у Витвиці.

 

 5. Народження родини

Початком нашої родини-спільноти є 17 серпня  1950 року – дата вінчання, Оксани та Ярослава. Ця подія відбулася у Львові, у церкві Преображення, що на вулиці Краківській, 21  Вінчав нашу молоду пару засновників отець Василь Дрелих.

 

Вінчання у Львові було обумовлене конспіративними міркування. Ярослав та Оксана працювали учителями. При вінчанні у Витвиці цей факт міг би стати відомим владі, що було неприпустимо. Отець Дрелих був товаришем отця Івана Короля, який служив у Соборі святого Юра у Львові. Іван Король був двоюрідним брата Ярослава.

Цій події передувало кілька обставин. Головні з них  – міцна і давня чоловіча дружба Михайла – батька Оксани та Івана – батька Ярослава, спільна педагогічна праця Оксани та Ярослава.

За родинними легендами на пам’ять про вінчання пара купила у Львові 8 парадних вилок. Виглядали вони так, ніби то ручка дійсно зі слонової кості. До столу викладалися вони тільки на великі свята, а також, за словами онука Юрка Погинайка – “для дуже поважних людей – косарів і сіновозів”.

Спочатку сім’я разом батьками Оксани проживала у Витвиці в орендованих помешканнях, так як  хата Волковецьких на нашій садибі згоріла.  Це сталося під час великої Пожежі на Малиновищі 1948 року, тоді згоріло майже 10 садиб, в тому числі і наша.

З вересня 1951 року молода сім’я перебралася у Козаківку, куди Ярослав був призначений директором школи. Там, у Козаківці народився і найстарший син Мар’ян.

Після народження дитини сім’я перебралася у недобудовану хату у Витвиці. Побудова нової хати була великою подією у двохсотлітній історії осади. Крім молодої сім’ї до справи прилучилися батьки Оксани, її брати Мар’ян та Володимир /Владзьо/. Приходили допомагати і брати Ярослава – Богдан та Йосип /Юзьо/.

Батьки Ярослава передали зі своєї садиби на Солотвині одне з господарських приміщень. У його трьох камерах розміщувалися шофа, стайня та піддашшя.

Крім педагогічної праці сім’я Ярослава та Оксани вела немале підсобне господарство.

Земельні угіддя, якими користувалася сім’я, разом із сінокосами становили не менше як півтори гектара.

Сім’я Ярослава та Оксани була багатодітною. У них народилися та виросли шестеро дітей – троє синів та троє дочок. Усі діти стали успішними людьми – створили сім’ї, здобули вищу освіту, виховали нащадків. Вищу освіту здобули також усі 14 онуків Оксани та Ярослава.

 

6. Шляхетська грамота та родинний герб

Цікавою особливістю нашої родини-спільноти є наявність документально засвідченого родинного герба.

Як уже говорилося, батьки обох засновників родини походили з дрібної галицької шляхти. Для Витвиці це не є чимось унікальним – зі шляхти походять практично всі родини корінних витвичан.  Ще й досі жителів Витвиці  жартівливо-іронічно називають в околиці “витвицька шляхта”, в автентичному звучанні – “вітвицька шльихта”.

Історично склалося так, що  наша Витвиця і сусідній Гошів сформувалися як поселення вільних людей. Далекі предки нинішніх витвичан були боярами і дружинниками ще галицьких князів і королів. Володарі тієї давньої Української держави створили такі поселення вздовж усього західного кордону своїх володінь.

З упадком Галицького королівства, за часів давньої Речі Посполитої колишні дружинники і бояри були прирівняні до польського лицарського військового стану, котрий і називався  шляхтою. Шляхтичі-воїни мали право володіти землею, частина шляхти володіла також певною кількістю кріпаків.

За незначним винятком, наша дрібна галицька, і витвицька зокрема,  шляхта не мала кріпаків, була малоземельною, сама обробляла свою землю.  Попри те шляхта мала все-таки одну величезну  перевагу перед звичайними селянами – шляхтичі та  їхні нащадки  були особисто вільними людьми !!!

За цей великий привілей шляхта мала і великий обов’язок – на  час війни вона повинна була  “пішо і кінно” стати на захист держави.

Приналежність до шляхти посвідчувалася відповідним документом, який видавала королівська канцелярія. Ці документи називалися нобілітаційними грамотами. Обов’язковим елементом нобілітації було затвердження герба нобілітованого воїна-шляхтича, який ставав родинним знаком.

У 1772 році західноукраїнські землі ввійшли до складу Австрійської імперії. Нова влада на основі давніх оригіналів видавала свої документи на підтвердження шляхетських вольностей. Вони називалися легітимаційними грамотами або просто легітимаціями.  Частина цих унікальних документів дійшла до наших днів, серед них і легітимаційна шляхетська грамота родини Янишівських .

Матеріалом грамоти є теляча шкура, оброблена до дуже маленької товщини, справжній пергамент. Реліквія має форму прямокутника розміром  65 см х 50 см. На жаль, правий край грамоти є дещо  пошкодженим знизу і зверху. На щастя, втрачені частини пергаменту не містять  тексту. 

 

 

У верхній частині грамоти, в центрі, розміщений малюнок родинного герба. Малюнок дуже добре зберігся, фарба майже не вицвіла. Трохи збоку від герба – темно-синій штамп, який дещо нагадує вихідний номер на сучасних канцелярських документах.

У грамоті йдеться про те, що львівський суд 26 вересня 1782 року  розглянув шляхетські документи Степана Янишівського. На основі рішення суду Канцелярія Королівства Галичини і Володимирії видала 28 липня 1784 року відповідний декрет.

Декретом визнається, що Степан Янишівський, із роду Сас, і його родина здавна відносяться до шляхетського стану.  Підтверджується їхній дозвіл, як і раніше користуватися родовим знаком /гербом/.  Їх визнається безсумніву гідними шляхетськими мешканцями Станіславського округу.

 

7. Великі збори родини

Незважаючи на широку географію розселення кожного року родина збирається на свій Великий Збір.

Дата Великого Збору приблизно співпадає з датою вінчання засновників родини – найближчі вихідні до 17 серпня.  Великий Збір проводиться, звичайно, на нашій Осаді у Витвиці.

Традиція таких зібрань закладена в 1993 році. Це був другий рік Незалежності, з підпілля уже вийшла  Українська греко-католицька церква. За ініціативи і за наполягання засновниці родини Оксани, уже відкрито, “славно-явно” узяли шлюб відразу три пари давно одружених представників другого покоління родини. З цієї нагоди тоді зібралася майже уся родина. Так що Великий Збір 2023 року був уже 31 за історію родини.

Традиція Великих зборів є дуже стійкою і ще жодного разу, починаючи з 1994 року не зірвалася.

 

Програма Великого збору обов’язково включає:

  • Службу Божу у витвицькій церкві за здоров’я живих учасників родини та Парастас за померлими засновниками, дальшими предками та родичами членів родини,
  • Збір офіри /пожертви/ на витвицький храм,
  • Фотосесію біля церкви, як правило з отцем.
  • Спільний обід-застілля на Осаді.

Обід на Осаді, за дуже незначним винятком,  проводиться  на подвір’ї. Для його проведення є спеціально виготовлений набір дерев’яних щитів та підставок які легко перетворюються у столи на 40 посадкових місць.

В заході як правило  беруть участь і “запорожці”, де-які дальші родичі по лінії Янишівських та Волковецьких.

На жаль, зібрати всіх “реєстрових” в останні часи /немовлята, ковід, війна/ майже не вдається. Частина з них присутні Великому Зборі дистанційно за допомогою сучасних засобів електронної комунікації.

 

8. Суспільний рейтинг родини

Родина відзначається високим освітнім рівнем. Майже всі дорослі члени родини /понад 90%/ мають вищу освіту, троє осіб з покоління праонуків здобувають її зараз, як студенти Львівської політехніки.

Серед членів родини – троє кандидатів наук, ще двоє – навчаються в аспірантурі для здобуття вченого ступеня.

Серед спільноти – четверо педагогів, троє лікарів, троє юристів, інженери, спеціалісти різних галузей. Члени родини також є успішними підприємцями – п’ятеро з них є засновниками і власниками приватних підприємств.

Родина бере посильну  участь у громадському житті села. Як уже згадувалося, засновник родини Ярослав був автором основного тексту “Історії Витвиці в документах та спогадах”, був одним з ініціаторів повернення витвицького храму громаді Української греко-католицької церкви.

Родина доглядає за пам’ятним знаком воїнам УПА та жителям Малиновища і Берегів, що розташований біля входу на нашу садибу, систематично оновлює прапори на флагштоках біля нього.

Кілька учасників нашої родини є членами Витвицького земляцтва, а Мирослав Янишівський – заступником голови Земляцтва.

Хоч ніхто з родини постійно не проживає у Витвиці – родина бере участь в утриманні витвицького храму – вносить щомісячні внески на рівні з діючими господарствами селян. Кожного літа, впродовж не менше як 25-ти років, члени родини роблять велику спільну пожертву на храм з нагоди великого збору родини.

Учасники нашої родини беруть дієву участь у громадсько-політичному житті у місцях свого проживання, роботі проукраїнських політичних партій та патріотичних громадських організацій. Майже всі вони брали активну участь у процесах національно-державного відродження кінця 80-тих початку 90-их років.

Чимало учасників родини брали участь у  Помаранчевої революції 2004 року  та революції Гідності 2013-14 років.

Володимир Янишівський /Мирославович/, підчас навчання в аспірантурі, був серед студентів, яких побив “Беркут” на Майдані Незалежності у Києві у ніч на 1-го грудня 2013 року.

У січні 2014 року /08.01.14/ навіть був зафіксований своєрідний родинний рекорд – підчас великого мітингу на Майдані Незалежності одночасно перебувало 17 учасників нашої спільноти. У той же день родина зустрілися на Майдані з численною групою мітингувальників з Витвиці на чолі з тодішнім сільським головою Миколою Бандрою, що налічувала також майже два десятки осіб.

Покійний учасник спільноти – Шапошник Анатолій Валерійович, перший чоловік Мар’яни Багмут, загинув в обороні Української Держави у 2022 році під час теперішньої російсько-української війни.

Троє представників родини за часів Незалежності обиралися депутатами місцевих рад. Уже покійний член родини Павло Погинайко був заступником міського голови Калуша.

 

24.12.2023

Автор статті – Мирослав Янишівський