Домівка БлогПро родовід і лемківську пісню

Про родовід і лемківську пісню

На початку своєї книжки спогадів дисидент Микола Плахотнюк пише про те, як мало ми знаємо про свій рід, хто ми, якого племені, яке у нас коріння. Після цього він наводить ціле власне родинне дерево, довжелезний перелік, хто, де і по якій лінії його родичі. Перелік чимось схожий на біблійний і не підкріплений графічним зображенням, так що “чужий” читач (практично кожний) дуже швидко губиться і втрачає нитку. Але нитка тут і не така вже важлива, бо йдеться зрештою не про те, що Іван Іванович – двоюрідний швагер Петру Петровичу. Йдеться про пошук і фіксування свого місця в світі, місця, основним критерієм якого є не соціальний статус, не суспільна позиція і навіть не національна приналежність (хоча остання, певно, найближча).

Це дещо інше. Це те, що в кожному українському селі озвучується однаковим питанням “чий ти?”. Скільки разів чула я його в дитинстві у Витвиці! …і здавалося, що це така собі місцева трохи кумедна форма, але за неповні 2 роки “дачування” на Київщині ми з Сашком чули його далеко не менше. Питання, відповідь на яке відразу дає цілий комплекс інформації, такий собі горизонт сподівань, що вміщає в собі і соціальний статус, і суспільну позицію, і національну приналежність (і не тільки національну, але й “етнічногрупову”, бо можна бути бойком, лемком, гуцулом, поліщуком і так далі, але в кожному разі українцем), і, крім цього, загальний культурний і освітній рівень тощо.

Пошуки свого “родового місця” більшість починає в зрілому віці, а якщо точніше – ближче до старості. Воно й не дивно: у 15 найперше хочеться, аби в тобі бачили тебе, а не весь цей спадковий “зовнішній вантаж”, це нормально. Трохи пізніше світ починає крутитися з такою шаленою швидкістю, що просто не до того.  Проблема в тому, що коли життя збавляє оберти, то може виявитися, що “першоджерела” вже недоступні й ви так і не дізнаєтеся, що Іван Іванович – вуйко в п’ятому коліні Петру Петровичу, а їхній спільний пра-пра-пращур був козаком-характерником (не маю на увазі нікого конкретного,  це просто приклад). Я не закликаю сідати й бігом писати мемуари (хоча чому й ні?!), лише не втрачати момент дізнатися те, що можна, і то не тільки суто про свій рід.

До чого тут лемківська пісня? Я недавно викачала чудовий альбом лемківської пісні й відтоді запоєм її слухаю. І якось зловила себе на думці, що нехай для мене це лише частина української культури, але для моїх племінників Марти, Юри і Віки – це також і частина знання про свій рід (навіть якщо вони лемки тільки на 1/8 чи 1/4), а отже – частина знання про себе.

Читайте також

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *