Пост про вікно

Це вікно – легендарне. У вузькому сенсі. Зокрема для мене. Колись, у далекому 97-му, через нього мене депортували з Витвиці. Точніше, депортували мене через двері, але причиною була втеча на кавалєрку через це вікно. Якщо ще точніше, через крайню праву його третину. До мене тудою, здається, ніхто не лазив. Після – то вже інше питання. Зрештою, в нашій хаті були значно зручніші для цієї справи вікна.

Пізніше, за багато років після того, я писала про це вікно в жж. Коли вже і об’єкт, і сама мета тої “вилазки” втратили своє значення. Але історія – то інша справа. Історію втрачати не хотілося. А раптом комусь придасться? Не в практичному сенсі, для літератури.

Цієї осені вікно заґратували. Так треба було. І тепер у нього ніхто не пролізе. Ні злодій. Ні я. Ні молодше покоління.

Заґратоване вікно – це дуже сумно. Навіть якщо ґрати акуратні, мало що не делікатні. Вони наче забирають у вікна частину світла, і в хаті раптом стає якось аж темніше. Вони зменшують простір. У це вікно більше ніхто не лише на кавалєрку не вилізе. Сюди – і в жодне інше хатнє вікно! – вже не можна випхатися в півтулуба побалакати з кимось на городі або й просто послухати шепіт річки (або й не річки зовсім, а чийсь захоплений шепіт під каштаном:)). Або перетрусити через вікно всі подушки й ковдри, бо в обхід же далеко!

Ґрати на вікнах відразу присвоїли собі наш простір. Ми раптово стали наче чужі. Хоча насправді це вони – зайві. Вони ніби втілення тих речей, які тепер стануть недоступними. Матеріалізоване “більше не”. Метафора відсутності.

Ґрати на вікнах – це залізне втілення “вітру змін”. Нагадування, що ніщо не триває вічно.

На цьому місці зупинюся, бо вже практично бачу, що тітки починають шморгати носом, а я не хотіла би цього, бо в мене інша мета. Я хотіла б, щоб цей напівкумедний і напівсерйозний запис викликав не сльози, а легкий елегійний усміх – реакцію на хороші, позитивні спогади. У тому числі й на мою “депортацію”. Бо ґрати – теж не назавжди. Життя триває, і цю залізну метафору не так уже й складно зрізати першою ліпшою болгаркою.

Наші маленькі “віконні” радощі насправді залежать не від ґрат, а від нашого бажання ці радощі відчувати, плекати, насолоджуватися ними.

 Навіть у заґратоване вікно можна передати комусь горнятко кави. Навіть через ґрати видно зірки на небі. А “шепіт” під каштаном часто буває таким, що його чути на всі Береги, не те що у вікно з Великої хати.

Читайте також

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *