Шляхетська грамота родини Янишівських

Львів, 28 липня 1784 р.

 

Передмова або загадкова  родинна реліквія

Одним із дитячих спогадів 2-го покоління нашої родини є розповіді тата про загадкову “шляхетську грамоту” нашої родини.

Нібито котрийсь наш предок ‑ за якісь лицарські /військові/ заслуги  в середні віки був номінований /піднесений/ до рангу чи то шляхтича, чи то ще раніше – до рангу боярина. У реаліях Витвиці, де більша частина жителів вважає себе нащадками шляхти, за цим майже “міфічним” документом закріпилася назва “шляхетська грамота”.

Нібито її століттями передають з покоління в покоління як найбільшу родину реліквію. “Хранителем” документу завжди був наймолодший з Янишівських по чоловічій лінії. Таким чином вона в 30-тих  роках 20-го століття після смерті прадіда Василя перейшла до діда Івана Янишівського, котрому як наймолодшому грамота дісталася разом із родинною садибою над річкою Солотвиною.

Опис грамоти

Зараз грамота зберігається у дітей стрия Степана Янишівського в Долині.

Матеріалом грамоти є теляча шкура, оброблена до дуже маленької товщини, справжній пергамент. Реліквія має форму прямокутника розміром   65 см х 50 см. На жаль, правий нижній край, приблизно 16 см на 13 см вирізаний. Дещо пошкодженим є і верхній правий край. На щастя, втрачені частини пергаменту не містять  тексту

У нижній частині до грамоти була прикріплена сургучева печатка. Її теж уже немає. Однак про її існування свідчить кусок синьої тканини, прошитої через пергамент та шнурки, якими печатка кріпилася до тканини.

У верхній частині грамоти, в центрі, розміщений малюнок родинного герба.  Малюнок дуже добре зберігся, фарба майже не вицвіла. Трохи збоку від герба – темно-синій штамп, який дещо нагадує вихідний номер на сучасних канцелярських документах.

Сам текст виконаний латинською мовою, писаний від руки, готичним шрифтом, чорнилом коричневого кольору. На жаль, контраст письма уже є недостатнім. Ці фактори дуже ускладнюють  читання документу.

 

Загадка  змісту  грамоти

Парадоксально, але попри те, що грамоту шанобливо зберігали чимало поколінь Янишівських, уже давно ніхто не знав про що у ній точно говориться. На рівні переказів, вважалося, що саме цим документом котрийсь галицький  або польський король піднесли нашого предка і, як наслідок, всіх його нащадків, до лицарського /шляхетського/ стану.

Причин втрати точного змісту цього документу було кілька.

Перша. Приналежність до шляхти була дуже важливою лише до середини 19-го століття. Вона давала насамперед особисту свободу, адже навіть найдрібніша, так звана “ходачкова” шляхта не ходила на панщину. Після скасування у 1848 році кріпацтва ця найголовніша соціальна перевага шляхти відпала. Відповідно, відпала і актуальність документу.

Друга причина – мова документу. Грамота написана латинською мовою. Не те, щоб предки були неписьменні – але латина, у селі за 20 кілометрів від району, у 19-тому столітті, – це таки заскладно.

Третя причина ­ час. Хоча грамота виконана на правдивому пергаменті, та час не пройшов мимо неї. Контраст записів є недостатній для прочитання непрофесіоналом.

 

Перша спроба прочитання грамоти.

Перша спроба сучасного прочитання /розшифровки/ грамоти була  десь у 1978-ому або в 1979 році. Тоді я хоч і був студентом-фізиком,  захопився історією, туризмом і краєзнавством.

На моє прохання тато позичив на де-який час родинну реліквію у стрия Степана. Всупереч моєму скепсису грамота виявилась не міфічним, а цілком реальним, більш-менш збереженим  документом.

Ми з татом озброїлися об’єктивом від фотоапарату як лупою та старим латинсько-польським словником ще з часів татового навчання “за німців” у Львові у гімназії.

На жаль,  нам вдалося прочитати /розшифрувати/ дуже мало.  Правда, ми встановили, ім’я першого володаря грамоти. Ним виявився  дійсно родич – Степан Янишівський /за латинським написанням – Янішевський.

На наше розчарування було встановлено, що мова йде не про середньовіччя, а про початок 19-го століття. Чітко було видно одну з дат – 1806 рік. Документ видано у Львові Цісарсько-королівською канцелярією “Королівства Галичини і Володимирії”. Це дуже перекреслювало наші уявлення про грамоту, перекази про  витвицьких бояр-дружинників,  про героїчну витвицьку шляхту.

Нам не вдалося також вичитати головне – за які заслуги наш предок був піднесений до шляхетського стану.

Ми висунули версію, яка поєднувала перекази і те що вдалося розшифрувати – Степан Янишівський одержав шляхетство за заслуги перед Австрійською імперією під час Наполеонівських  воєн, що  тривали на початку 19-го століття. Пізніше ця гіпотеза попала навіть на сторінки “Історії Витвиці”, яка вийшла в 1991 році.

Справедливості ради треба визнати, що крім нас, співавтором цієї компромісної гіпотези був Василь Йосипович Янишівський, син стрия Юзі.

 

Шляхетська грамота в контексті  історія Витвиці.

Попри нашу хитру гіпотезу мене впродовж багатьох років розбирала цікавість – а що дійсно написано  у тій грамоті.  Як виявилося, відповідь на це питання лежить у контексті історії Витвиці та дрібної галицької шляхти взагалі.

У 90-тих роках минулого століття відомий болехівський краєзнавець Роман Скворій опублікував розлоге дослідження “На болехівських видноколах”. Серед іншого, у статті приведені матеріали королівської ревізії маєтностей околиць Болехова за 1515 рік.

У звіті про цю ревізію наша Витвиця та сусідній Гошів названі “окремими гніздами шляхетських родин ще староруського походження”. У звіті зазначено що жителі цих сіл вважають себе  вільними  нащадками ще князівських бояр і дружинників. У названих селах станом на 1515 рік ще не зафіксовано селян, які відробляли панщину.

Таким чином, стаття Р. Скворія документально підтверджувала певну специфічність нашого села, яка спокон-віків відома в окололиці як “вітвицька шльихта” та “культурна Вітвиці”.  Отже у Витвиці дійсно, майже всуціль, жила шляхта, причому з незапам’ятних часів !!! Але чому наша грамота датована аж початком 19 століття ???

 

Галицька шляхта у давній польській державі. Нобілітація.

Наступним кроком до розгадки таємниці грамоти стала книга доцента Івано-Франківського медичного університету пані Любові Сливки “Галицька дрібна шляхта в Австро-Угорщині, 1772-1914 р.р.” Книга побачила світ у 2009 році в Івано-Франківську.  До речі, польові дослідження авторка книги робила також і у Витвиці. Наше село часто згадується на сторінках книги, не менше десяти разів.

Як випливає з дослідження, у часи давньої української держави галицькі князі та королі, створили вздовж дуги Карпатських гір  цілий пояс прикордонних поселень дружинників та бояр. Він простягався від сучасного кордону з Польщею до кордону з Румунією. Витвиця та Гошів добре вписуються у ланцюг таких поселень.

Після падіння Галицького королівства у 1340 році наші землі потрапили під владу Польщі. А далі,  дослівно за Л. Сливкою:  “Бояри зі становища дружинників галицьких князів перейшли до рангу воїнів на службі в польських королів”. У польській державі тих часів лицарський /військовий, панівний/ стан власне і називався шляхтою.

Новий шляхетський стан підтверджувався грамотами королівської канцелярії. Цей процес називався нобілітацією, а відповідний документ ‑  нобілітаційною грамотою.

Нобілітація могла, звичайно, надаватися і особам, котрі раніше не були шляхтою і самостійно здобули якійсь заслуги перед перед польською державою.

Перехід галицької шляхти на служби до польського короля часто був позірним. Історія рясніє сотнями прикладів, особливо з часів Хмельниччини, коли галицька шляхта і витвицька, зокрема, виступала проти польської держави… Численні свідченням приводяться у статті уже згаданого Романа Скворія “З родоводу Витвицьких”.

 

Галицька шляхта за Австрії.

У 1772 році стара Польська держава перестала існувати. Ії землі поділили між собою Німеччина, Росія та Австрія. Територія Галичини перейшла до Австрії. З цих земель був створений новий “суб’єкт австрійської федерації” – коронний край, який   одержав назву “Королівство Галичини і Володимирії” зі столицею у Львові. Володимирія – паралельна назва Волині, від міста Володимир. Така назва вказувала на спадкоємність від давнього  галицько-волинського королівства, хоч Волинь до Австрії не відійшла.

Нова влада була здивована великою кількістю дрібної шляхти, чисельність якої в де-яких селах  становила 100%. У більшості випадків це були просто вільні селяни.

Імператорським патентом від 3 липня 1775 року шляхта була поділена на дві групи: до першої були віднесені князі, графи та великі землевласники, до другої – нижчі верстви шляхетського стану, в тому числі і дрібна шляхта.  Однак, при цьому австрійський уряд постановив, що галицька шляхта незалежно від етнічного походження та матеріального стану повинна  підтвердити своє шляхетство.

Для розгляду документів про шляхетство цісар створив спеціальний орган – Комісію магнатів. В 1782 році функції комісії передано судам, а з 1788 року – так званому Становому відділу Галицького сейму.

Щоб підтвердити належність до привілейованого стану, шляхтичам треба було представити документи про надання шляхетства їхнім предкам польськими королями.

 

Легітимація.

Процес підтвердження шляхетства називався легітимацією.  За результатами цього процесу видавалися нові документи, які так і називалися – легітимаціями, або легіматиційними грамотами. Проте шляхті не завжди вдалося це легко зробити, часто цей процес затягувався на роки.

Таким чином замість старих, нобілітаційних документів польських, а може ще галицьких королів видавалися нові. Найімовірніше, що при цьому старі документи вилучалися. Не виключено, що вони ще досі десь чекають у архівах на своїх дослідників.

Усі докази про шляхетське походження вносили до спеціальних “Книг шляхти”. На основі цих книг у 1857 році у Львові вийшло видання “Реєстр галицької та буковинської шляхти” /польською мовою/. Це видання і досі є безцінним джерелом для дослідників. На сьогодні воно оцифроване і є в Інтернеті.

Переважна кількість легітимацій припала на 80-ті роки 18 століття, найбільша на 1782 рік. Очевидно нашим предкам і нашим землякам вдалося легко пройти цю процедуру. Авторка згаданої вище  монографії про галицьку шляхту називає Витвицю за результатами  легітимації одним з найбільших шляхетських осередків Галичини.

 

Розгадка грамоти.

Знайомство з монографією Л. Сливки викликало черговий сплеск цікавості до родинної реліквії. Його підсилив також інтерес до цієї теми сина Михайла. В 2012 році він підготовив науково-дослідницьку роботу про витвицьку шляхту на конкурс Малої академії наук. Робота була відзначена на обласному конкурсі  дипломом 2-го ступеня.

На щастя, в 2011-14 р.р. доля звела мене з директором Івано-Франківського обласного державного архіву п. І. Гриником.

Серед працівників архіву виявився спеціаліст по роботі із давніми латиномовними документами. До того ж архіваріуси мають на озброєнні відповідні оптичні прилади.

Завдяки допомозі п. Гриника у липні 2015 року загадкова родинна реліквія в основному була розшифрована. На жаль, де-які частини тексту дуже пошкоджені. Хтось із предків колись склав грамоту конвертом і перегнув якраз по одному з рядків.

У грамоті йдеться про те, що львівський суд 26 вересня 1782 року  розглянув шляхетські документи Степана Янишівського. На основі рішення суду Канцелярія Королівства Галичини і Володимирії видала 28 липня 1784 року відповідний декрет. 

 Декретом визнається, що Степан Янишівський, із роду Сас,  і його родина  здавна відносяться до шляхетського стану.  Підтверджується їхній дозвіл, як і раніше користуватися родовим знаком /гербом/.  Їх визнається безсумніву гідними шляхетськими мешканцями Станіславського округу.

Наш примірник документу виданий 22 жовтня 1806 року Королівською канцелярією у Львові, очевидно, нащадкам Степана.

Існування Степана як реальної історичної особи та його приналежність до шляхетського стану підтверджується уже згаданим “Реєстром галицької та буковинської шляхти”. На 166 сторінці 16-го тому цієї книги шляхетських родоводів дійсно вписано ім’я Степана Янишівського, гербу Сас.

Фото оригіналу грамоти та спроба його реконструкції представлені у розділі “Документи та матеріали”, папка “Із сімейних архівів”.

 

Прикінцеві думки

Таким чином, наша загадкова родинна реліквія однозначно виявилася легітимацією  одного з предків ‑  Степана Янишівського.

Всупереч столітнім уявленням, грамота не є тим документом, яким наші предки вперше підносилися до шляхетського /боярського, лицарського/ стану. Загадка, – за що  ж конкретно предки удостоїлися нобілітації, ‑ залишається для розгадки майбутнім поколінням Янишівських і витвичан узагалі.  Як уже згадувалося вище, не виключено, що первинні нобілітаційні грамоти витвицької шляхти спочивають десь у львівських архівах. За даними Л. Сливки легітимацію тоді пройшли майже 80 родин корінних витвичан.

Разом з тим, розшифрування нашої “шляхетської” грамоти не заперечує, а скоріше підтверджує давні перекази-легенди нашої малої батьківщини – Витвиці.

Перекази про те, що предки корінних витвичан завжди були вільними людьми і ніколи не відробляли панщину…

Перекази про те, що витвичани є нащадками бояр і дружинників  ще галицьких князів і королів, і, навіть, самого князя Василька Романовича.

Уявлення про якусь інакшість Витвиці, про особливий духовний мікросвіт села відомий в околиці  як “витвицька шляхта” та “культурна Витвиця”.

 

Янишівський Мирослав Ярославович

Івано-Франківськ-Витвиця.  6 грудня 2015 р.