Домівка Родинні історіїСпогад про Майдан, що закарбувався в пам’ять назавжди

Спогад про Майдан, що закарбувався в пам’ять назавжди

Була 10 година ранку вівторка 18 лютого 2014 року. Йшла друга пара першого тижня ІІ семестру, вступна лекція з римського права. Лектор оповідав про єдність європейського континентального права, наголошував на європейськості України і українського права, з упевненістю розказував про майбутнє членство України в, як він казав, «Європейській унії». Тим часом, я зайшов у твіттер подивитися, як проходить анонсований напередодні Майданом та парламентською опозицією «мирний наступ» на урядовий квартал. Так, вже ось більше року, де б я не був, шукаю можливість зайти в Інтернет і прочитати останні новини, чи бува чого не сталося. Головною вимогою «мирного наступу» було повернення до Конституції України редакції 2004 року, чого і вимагали від Верховної Ради, щоб виконавча влада не зосереджувалася в руках  однієї особи, президента. Стрічка твіттера рясніла словами: вогнепальна і травматична зброя, гранати, бруківка, коктейлі Молотова. Українська правда назвала це «війною в центрі Києва».

На тертю пару я не пішов.

Якась справді незрозуміла сила тягла мене туди, на вулицю Інститутську. По дорозі від університету до метро я зателефонував моєму брату Володі, який з самого ранку брав активну участь в «мирному наступі». Від нього я почув про «беркутівців», які кидали гранати та стріляли в людей з даху одного будинка на Інститутській та, що він на власні очі бачив як їх «нейтралізували»  активісти Майдану. Володя запевнив мене, що з ним  та іншими членами родини все добре. В свою чергу я стверджував, що йду на пару і, навряд чи,  буду кудись іти сам. Насправді ж я пішов до гуртожитку перекусити та переодягнутися в одяг, більш зручний для «мирного наступу». Дорогою до гуртожитку та до вулиці Інститутської [тепер Алея Героїв Небесної Сотні] я не відривава очей від телефона, читав всі записи очевидців про те, що там відбувається. В пам’ять врізалася фотографія, зроблена з Лівого берега, на якій над Києвом піднімався стовп густого чорного диму. Видався він тоді особливо зловіщим. Як відомо, такий дим здіймався тоді, коли палили шини протестувальники.

На станції метро «Майдан Незалежності» я не вийшов, а перейшов на «Хрещатик» і вийшов одразу на Інститутській. Всередині все кипіло, відчуття було, наче я готовий був стояти на смерть. Страху зовсім не відчував… відчував гордість… гордість за Майдан, за Київ (в якому вже півроку як жив) і за всіх українців, які таки повстали проти режиму Януковича.

Одразу попрямував в сторону до урядового кварталу. Постійно було чути вибухи. На розі Інститутської та Садової я почав знімати  на відео все, що відбувається. Проїзд на Садову до Будинку Уряду України був закритий вантажівками, які горіли. Власне, вулиці Садової видно не було через  стіну диму. Це не заважало декому з учасників акції протесту постійно кидати бруківку та коктейлі Молотова на Садову. Очевидно, і з іншого боку теж щось час від часу прилітало, бо люди старалися розміщуватися на віддалі від тих палаючих машин, а щоб жбурнути шматок бруківки чи запальну суміш підбігали безпосередньо до «Уралів». Вся вулиця Інститутська, від Майдану Незалежності до перехрестя х Шовковичною була залюднена, однак найбільше скупчення було від Банкової до Шовковичної, де був власне фронт. Проміжок між Банковою та Шовковичною нагадував кар’єр, на якому люди з шаленим завзяттям видобували та подрібнювали бруківку. Люди абсолютно різні за віком, статтю, одягом, про мову вже й не доводиться говорити. Постійно під’їжджали машини з новими шинами, матеріалами для барикад та запальних сумішей. Ці самі речі також і неслися в руках з Майдану. Я так прикотив одну шину. У більшості людей були вдягнені  ватно-марлеві пов’язки як засіб проти газу. Їх роздавали волонтери. [Моя пов’яка в мене збереглася ідо сьогодні]

Я наближався до передової, до перехрестя Шовковичної і Інститутської.

Треба визнати, що така моя безстрашність (а той безрозсудливість, бо я не мав відповідного екіпірування, окрім ватно-марлевої пов’язки) мала в основі не тільки емоційний сплеск, порив душі, але й пережитий досвід. Отримав я такий досвід 19-22 січня на вулиці Грушевського. Ні, я не вступав у сутички з «Беркутом» чи «ввшниками», не жбурляв запальні суміші чи бруківку. Я, всього лише, деколи підносив потрібні речі (чай, бутерброди, ту ж бруківку) з Майдану ближче до передової, хоча спочатку близько до лінії протистояння підходити боявся, і вже передавав це все добро тим, кому «по дорозі» до передової. Але, звісно ж, чим довше я перебував в таких екстремальних умовах, тим все більше притуплювалося відчуття страху. Втрата страху також підсилювалася тим фактом, що аж до 22 січня силовики  не наважувалися на серйозний наступ, тобто в «ближніх тилах» я себе почував цілком безпечно.

Так, 21-го січня ввечері, повертаючись із Майдану вже додому,  в метро, я вирішив повернутися і лишитися на ніч. Було відчуття, що, можливо, якраз моя допомога в ту ніч не буде зайвою. Знали про це тільки мої сусіди по кімнаті. Цілу ніч ходив з Майдану до Грушевського і назад. Ближче до ранку, десь від півчетвертої до шостої я стояв біля бочки з вогнем десь за метрів 20-25 від барикад і лінії фронту. Цілу ніч лунали вибухи, постріли (з травматичної зброї, мабуть), летіла бруківка, пляшки зі запальними сумішами, горіли шини. В ту ніч протистояння, за яким я лише спостерігав, був зівакою, було надзвичайно красивим. Так, було воно [протистояння] дуже гарне, бо майданівці стріляли феєрверками в силовиків. В ту ніч, я остаточно переконався, що революцію робить не лише Галичина і Київ. Смішно зараз звучить? На превеликий жаль, в моїй свідомості тоді Майдан ще не мав зовсім всеукраїнського характеру. Розбилися мої стереотипи остаточно, бо грівся я біля бочки з чоловіком з Дніпропетровська. Десь перед сьомою ранку я пішов нарешті спати до гуртожитку. Коли прокинувся, то дізнався, що близько восьмої ранку Грушевського зачистили, пролилася перша кров: вбили Нігояна і Жизневського (про Вербицького я е не знав). Я, чомусь, навіть не припускав можливості розвитку такого сценарію, коли там ночував. Отож, я вже не боявся ні гранат, що розриваються, ні шин, що палають.

Повернімося до 18 лютого. Від вулиці Садової я пішов ближче до Шовковичної. До лінії фронту підійшов я з лівого флангу. Найбільше скупчення людей розташовувалося безпосередньо біля передової. Між палаючими шинами, що не давали змогу «мєнтам» піти в наступ і першими рядами була відстань приблизно   7-8 метрів. Ближче тільки ви бігали поодинці, щоб пригостити «захисників режиму» коктейлем або шматком бруківки, але по таких стріляли і кидали гранати. І біля самої передової було вдосталь людей похилого віку, жінок, дівчат, які добували та подрібнювали для ефективнішого жбурляння бруківку на шматки. Сьогодні волонтерство є чимось абсолютно звичним і нормальним, але тоді мене розчулював просто до сліз безперервний потік людей та машин, які підносили і підвозили все необхідне. Відзначити треба також те, яким був піднесеним і войовничим настрій! Яскравим підтвердженням цього є те, що під час всієї цієї «заварухи» один музика грав постійно на флейті повстанських та інших українських пісень. Ніколи не забуду, як під «Лента за лентою» після того як «Беркут» пішов у наступ і відтіснив протестуючих на метрів так 10, люди з криком фактично беззбройні, кинулися в контратаку і таки відбили наступ! Це було якесь загальне затьмарення розуму, коли ти ідеш в бій разом з натовпом з куском бруківки в руці і впевнений в успіху на 100%. Таке повторювалося разів 4-5. Коли таких активних наступальних дій не велося, я займався в основному транспортуванням шматків бруківки на передову. В мене навіть зберігся пакет, в якому спочатку носив «матеріал», а згодом на ньому волочив його, бо пакет був вже не надто придатним.

На моїх очах готували коктейлі Молотова, заховавшись за уступ будинку на розі Шовковичної та Інститутської зліва. Там же на першому поверсі була аптека, яка звісно ж на той момент вже не працювала і була закрита. Проте, це не зупинило найактивніших зайти всередину. Розбили вікна і зайшли. Чому? Як мені здається, не через потребу в медикаментах, а щоб з іншого боку приміщення зручніше було кидати запальні суміші та бруківку. Така сама доля і чекала на квартиру, що розташовувалася поверхом вище.

Поранених було чимало. На моїх очах зламали двері до під’їзду житлового будинку, і там облаштували мікрошпиталь. З під’їзду винесли будівельне сміття  для укріплення барикад, в чому власне і я брав участь. Хвилин 10 після вище описаного почався черговий штурм «беркутівцями» позицій майданівців. Я вже вийшов з під’їзду і зробив декілька ходок за бруківкою. На щастя застав він мене не на передовій, а саме за набиранням «матеріалу», тобто дещо в тилу. Штурм був вдалий, люди трохи подалися назад, до середини проміжку між Садовою і Шовковичною. Саме там був вхід до скверу збоку Адміністрації Президента (протилежний бік від Садової). Майже кожен мав у своїх руках бруківку, і я мав. Нагнітання ситуації почалося з того, що поширилися чутки що «Беркут» почне штурм з того скверу, тобто з двох боків, що значно ускладнювало ситуацію. Деякі люди почали збиратися біля входу в сквер і споруджували імпровізовані оборонні укріплення. В повітрі почувся запах… страху. Я підбіг до хлопців, що як і десь півтора-дві години тому, кидали бруківку на вулицю Садову над палаючими «Уралами» і шинами, тобто через дим вони не бачили конкретних цілей. Отож, я підбіг і почав їх переконувати, що біля скверу їхня допомога могла би бути і потрібніша. Вони розгубилися, але ніяких рішень прийнято не було. І справді, через декілька хвилин почав наступати «Беркут» з одного боку зі скверу (справа якщо стояти спиною до Майдану Незалежності) і по Інститутській. Таким чином частина людей, які знаходилися між сквером і перехрестям із Шовковичною опинилися в оточенні, так само в пастці опинилися поранені і лікарі, що розташувалася у вже згаданому під’їзді, та, мабуть, в квартирі й аптеці. Спочатку люди (біля яких я стояв приблизно між сквером та Садовою) почали чинити опір та йти в атаку, але спроба провалилася.

Після цього моменту почалося найстрашніше: паніка, що охопила увесь натовп. Отже, люди почали бігти. Але чи легко швидко втекти, коли вся вулиця заповнена людьми? Бігли, мабуть, всі, а за ними гнався «Беркут» з  кийками (та картина, яку я бачив, коли оглядався). Я намагався бігти поміж ніби поміж людей, і в мене це чудом виходило.  Я обганяв, оминав, повертав, лавірував між людьми, і, на щастя, з такими маневрами не впав. Впасти в такій ситуації – це дуууже зле. Тим, хто падав, зупинялися допомогти одиниці. А якщо ти зупиняєшся, коли натовп біжить, то маєш багато шансів, що тебе теж знесуть на землю. Пам’ятаю, як я на когось ступив ногою. Пам’ятаю, як намагався не штовхнути бабусю яка притискалася до стін будівлі Національного Банку України, натомість штовхнули мене (бо я зупинився), і ледь втримався на ногах. Зрештою я добіг до біля виходу з метро, біля якою була величезна тиснява, а справа від барикади величезний котлован завглибшки в 3 метри. Я стояв перед вибором: пробувати протиснутися через прохід в барикаді, стрибати в котлован… чи перелізти через барикаду. Незважаючи на всю критичність ситуації, я обрав правильний варіант. Спершу я подумав, що вибору як такого то й нема, адже натовп біля проходу через барикаду постійно збільшувався і такий варіант виглядав мені ну зовсім нереальним, а те що її можна здолати верхом мені спало на думку не одразу. Отже, зіткнувлись лобом з барикадою біля самого котловану, я вже готувався стрибати вниз, як це робив багато хто,  та в останній момент вирішив брати верхню барикаду штурмом. Не важко здогадатися, що барикади будуються для того, аби їх подолати було якомога важче для “штурмуючих”. Так я зіткнувся з опором колючого дроту та гілок дерев, встромлених у відповідні місця спеціально. На щастя, я не те що не поранився, а й навіть порвав одежі.

Після успішного взяття барикади я, трохи оговтавшись завважив невеликі червонясті плямі, які вкрай важко було не помітити на штанах кольору «кава з молоком». Це була не моя кров… Не знаю чия… Добравшись до Жовтневого палацу, я вже зовсім прийшов до тями. Люди відступали, але не бігли, готувалися до оборони барикади «Львівська брама» (навпроти Жовтневого під мостиком до «Глобусу»). Перед очима все ще стояла погоня «Беркуту» за натовпом, ті страшні кадри, коли люди падали, а інші бігли, минаючи, або і, не минаючих, а по них… Звісно багато, хто зупинявся, але багато, хто ж таки ні(!),  керуючись інстинктом самозбереження. Найстрашніший спогад з Майдану і, мабуть, всього життя: байдуже бігти повз лежачого, ненароком ще й наступаючи на нього, але все ж не зупинятися.

Від Жовтневого до сцени йшов повільним темпом, розглядаючи все навколо. І всюди був страх, у кожного в очах, навіть у голосі Є. Нищука (голос Майдану), який кричав зі сцени щось на кшталт «ви, нелюди, зупиніться!». Перед самою сценою стояли на колінах 2-3 десятки жінок, які промовляли молитву, всі плакали. Сліз навколо було вдосталь. Пам’ятаю, Нищук закликав жінок і дітей залишити Майдан, а чоловіків ставати до оборони «Львівської брами». Я ж тихо проігнорував його, бо  від повноліття мене відділяло лише півроку, та й були тоді на там і набагато молодші від мене…  «Беркут» закріпився в Жовтневому, «Львівській брамі» та «Глобусі». З «Глобусу» стріляли. Щось говорили у гучномовець про терористів і закликали покинути Майдан. Нищук відповідав теж різними погрозами, наприклад, про Гаагу. Але штурму не було аж до вечора. Ввечері під звуки перших гранат, що ознаменували початок вечірнього штурму Майдану, я таки був змушений покинути «Війну в центрі Києва».

Нижче наведені фото та відеоматеріали власні.

Response code is 404

 

 

Читайте також

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Коментарі : 1

  1. Lubomyr сказав:

    Дякую, тобі, хлопче, що замість вчитися для своєї країни та, у перспективі, стати спеціалістом, який би працював на її користь, ти пішов на майдан та змусив встати свою країну на коліна. Наша з тобою Україна стоїть на колінах. Чи ти радий? Чи ти від цього щасливий?
    Дякую тобі, мій співвітчизнику, що моя мати тепер змушена платити до двох разів більше за опалення, воду, хліб, ліки та, власне за все, що їй конче необхідно. А що про збільшені ціни та підвищений пенсійний вік думає твоя мати?
    Дякую тобі, друже мій, що ти повірив у мету майдану, пішов туди (інакше на біса ти б туди йшов, чи не так?) та своїми власними руками допомагав калічити та вбивати тих силовиків, адже як вони могли бити вас кийками, коли їх всього-навсього спалювали наживо?
    Дякую тобі, патріоте, що ти влаштував державний переворот, та прогнав-таки цього кривавого Януковича з нашої України. Таким чином ти дав можливість демократичним Турчинову, Порошенкові, Яценюку та іншим розпочати війну на нашій власній території проти нашого власного народу. Я певен, ти не моргнувши оком підпишеш повістку в АТО, отримуючи свого диплома, як ті харківські студенти. Зачекай… А ти ще не пішов добровільно в АТО? Хіба ти не віриш, що Росія напала на Україну? Ти що, не свідомий?