Відень. Походити дідовими (прадідовими) стежками колишньої “нашої” столиці

 

19 (вже 20?) лютого 2018 я вже таки раз і на завжди зрозумів, що мені, Шівському, цікаво лише, коли є рух, наприклад, в просторі так точно. Від цього з’являється, чорт бери, його величність – Сенс. А як і ще може бути, коли вчора Львів, сьогодні Станіслав, а завтра Краків, а позавтра Мілан? Мовчу вже про решту планів на наступний тиждень: Верона, Венеція, Трієст, Любляна, Загреб і Будапешт. Обожнюю рух, особливо в площині географічних координат, ну хоча би (є)европейських! Обожнюю українські плацкарти, особливо, коли у квитку вже чай)

Гофбургський Імперський Палац

Рух цими теренами – це задзеркалля іншого руху, іншої природи, “руху вражень і досвіду”. Щасливий, що живу в такий час, коли маємо таки ж свободу рухатися куди завгодно і коли того забажаємо!

Майже 2 місяці тому у передріздвяний час (22-24 грудня) здійснилася одна з найбільших моїх географічних (краєзнавчих? геознавчих?) мрій. Занесло мене з Mariana Postolovska до Відня в гості до пані Оксана Чепіль. Важливість цієї мрії підсилювалася тим, що я її поділяю з моїм батьком Мирослав Янишівський який, зичучи щасливої дороги, 21 грудня написав:

“Видно мої мрії походити дідовими /прадідовими/ стежками колишньої “нашої” столиці маєш сповнити Ти. Обов’язково відвідай цісарську резиденцію. Може попадеш в українську церкву святої Варвари у Відні і привезеш мені звідти сувенір”.

В церкві святої Варвари (Barbarakirche) я був, сувенір привіз. Викликало щирий подив, що в неділю на україномовній Літургії, були прихожани, які не розуміли і не знали української (пробував поговорити, але не вийшло). Відповідь на цю загадку можна легко віднайти в українській Вікіпедії:

“Чинний архиєпископ Відня є також архиєпископом для всіх католиків візантійського обряду, до яких належить і центральна парафія Св. Варвари у Відні. Тому тут проводяться літургії у візантійському обряді греко-католиками різних національностей. Основною громадою є українська, але відправляться служби також і для інших, менш чисельних громад: румунів, болгар, македонців, словаків, угорців, а віднедавна і для мелхітських арабів (сірійців, ліванців), що живуть у Відні.”

Резиденцій аж три “відвідав”: випив гарячого вина під вечірнім і різдвяним Палацом Шенбрунн (Schloss Schönbrunn), насолодився Клімтом та іншими в Бельведері (Schloss Belvedere) та викурив цигарку під безлюдним недільним сонячним і ранковим Гофбургським Імперським Палацом (Hofburg), який зараз є офіційною резиденцією президента Австрії.

Крім того, вдалося потрапити у славетну Віденську державну оперу (Wiener Staatsoper), так за 3€ ,на стоячі місця, але на цей раз (другий) дійсно з`явилася певна закоханість в балет, ставили “Der Nussnacker” Чайковського (“Лускунчик”). Це, справді, було фантастично! Вперше був на балеті, мабуть в 10 класі у Львові, здається тоді щось було за Шекспіром (?) …

Як так сталося, що майже за 2 місяці після нагадався раптом? Нагадав і надихнув Філіп Сендс і його “Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова” – книга про стосунок двох Великих правників-міжнародників до Львова (і Галичини): Герша Лаутерпахта (автора терміну “злочини проти людяності”) і Рафала Лемкіна (автора терміну “геноцид”).

“Лаутерпахт прибув на станцію Нордвестбангоф, що у Відні, місті Фройда, Клімта і Малера.” (Філіп Сендс)

Ми ж з Мар’яною, до слова, прибули на Центральний вокзал Відня (Hauptbahnhof Wien) Польським Бусом (Polskibus) з Кракова 🙂

“В 1919 році Відень був останньою територією монархії, що існувала майже тисячу років. Воно переживало важкі економічні часи, травму розпаду імперії”. (Філіп Сендс)

В принципі досить логічні і зовсім неметафоричні слова про “останню територію” мені ну ніяк не можуть не kojarzyć się (асоціюватися мабуть) з улюбленим есе Андруховича “Час і місце або моя остання територія”.

“… територія “поміж” і всередині”, нікому-не-належний міжцивілізаційний і понадцивілізаційний простір, центральна діра в Європі, тектонічний зсув, пропадня, втрачений коментар до Галичини, зрештою, це сама Галичина, ущелина між тисячоліттями, це сміття всіх наших середмість, наша пам’ять, наша надія, наша самотність…” (Юрій Андрухович)

Залишається зробити нелогічний, але досить метафоричний висновок-пояснення, чим же ще для багатьох “галичан-австрофілів” (для мене?) є Відень. Це колишня столиця тисячолітньої, але вже неіснуючої, імперії, а Галичина – це ніби її остання територія, така собі ущелина поміж тисячоліттями 🙂

P.S. Саме в цей час, 20 лютого, чомусь народився цей текст, якось зовсім недоречно, в 4-ту річницю розстрілу Майдану, втім, ні в якому разі не хотів образити чи применшити пам’ять про ті трагічні події.