Домівка Родинні історіїНа добрий спомин про учительку та гарну людину

На добрий спомин про учительку та гарну людину

Родина Янишівських  щиро сумує з приводу смерті Янишівської Людмили Іванівни /15.04.2018 р./.

Людмила Іванівна була дружиною  Мирона Павловича Янишівського – знаного у нас як “стрийко Мирон”.  Він був для нас  – другого, народженого ще у Витвиці, покоління родини, – “двоюрідним стриєм”. Батько Мирона – Павло  Янишівський був рідним братом нашого діда Івана.

Людмила Іванівна не була уродженкою Витвиці. Вона народилася на Великій Україні, у страшний для тієї частини України 1932-ій рік. Її мала батьківщина – село під Ромнами у Сумській області.  З початком колективізації комуністи розграбували господарство дідуся, – це у них називалося –розкуркулювання. Родина мала бути вивезена на Сибір, однак мудрий дід на прізвище Мілько не став чекати цього. Він зібрав родину, в тому числі маленьку Людмилу і втік на Донбас.

Після війни сім’я ще раз поміняла місце проживання і поселилася в околицях відомого міста Жовті Води на тодішній Дніпропетровщині. Людмила здобула педагогічну освіту за спеціальністю “російська мова і література”.

Як молода учителька та ще й такого важливого у радянські часи предмету, Людмила була скерована на роботу у наше село. Тоді, у післявоєнні роки, радянська влада з політичною метою направляла молодих дівчат-комсомолок зі сходу України у західні області. Дівчата-східнячки, за задумом компартії, мали бути провідниками комуністичних ідей та боротися з українським буржуазним націоналізмом.

Кілька таких молодих дівчат попали і до Витвиці. До їх честі, вони не оправдали надій райкому та влади. Напевно, як і Людмила, не мали якихось підстав  особливо любити радянську владу. Повиходили у селі заміж, створили нормальні витвицькі сім’ї, і нині хіба старожили ще пам’ятають обставини їх появи у селі.

Найбільше розчарувала райкомівських компартійних наглядачів якраз Людмила Іванівна. Замість того, щоб насаджувати комунізм та атеїзм, боротися з “українським буржуазним націоналізмом”, вона … вийшла заміж в одну з найбільш бандерівських сімей. Брат її чоловіка – Степан Янишівський – був відомим діячем національно-визвольного руху загальноукраїнського рівня, командир крайового проводу Української Повстанської Армії на Рівненщини, референтом  СБ групи УПА “Північ”. Засуджений радянським судом до страти і розстріляний у Рівненській тюрмі.

Батьківська хата Мирона та Степана, де на початку жило молоде подружжя – збереглася до наших днів.

Після розстрілу Степана та ув’язнення його дружини Регези, у селі залишився їхній малолітній син Юрій. Формально син виховувався у Розалії /Рузі Янишівської/ – сестри Степана. Проте неформально їй найбільше  допомагали саме Людмила Іванівна з чоловіком Мироном. І уже у наші дні, саме до Людмили Іванівни, як до найріднішої людини на батьківщині батька і дідуся, кілька разів  приїжджала з Санкт-Петербургу Таня Янишівська – дочка Юрія, онука Степана…

Для багатьох поколінь витвичан Людмила Іванівна запам’яталася саме як учителька російської мови і літератури.  Особливого ентузіазму до насаджування російської мови та пропаганди російської літератури  не проявляла, але знання з предмету давала належні. Сама розмовляла завжди добірною українською мовою. З часом у її мові з’явились галицизми-витвицизми, проте сама вимова, акцент залишилися такі, з якими приїхала з Великої України.

Однозначно, що її любили учні і поважали батьки. Серед її учнів – чимало відомих людей, які навчалися у Витвицькій школі. Завжди пишалася, що навчала і була навіть класним керівником у Степана Волковецького – відомого політичного і громадського діяча. Уже у наші дні,  на зустрічах з сучасними витвицькими школярами приводила його у приклад як особливо старанного і здібного учня.

Окрема сторінки її біографії – нагляд за нею і її сім’єю зі сторони НКВД-КГБ. У тому, що такий нагляд був – нітрохи не сумнівалася. Я, особисто, нераз чув її розповіді про зустрічі з незнайомцями пізніми вечорами біля її садиби, навіть на подвір’ї. Згадувала про запрошення на розмови у районне КГБ…

Варто також згадати, що Людмила Іванівна пишалася своєю новою родиною – тим, що вона – Янишівська !!! Ще  з середніх класів нераз наголошувала і мені – ти ж дивися, ти ж – Янишівський !!!  Часто нагадувала нам, що Янишівські мають бути дружніми і допомагати один одному.

Навіть після виходу на пенсію була активною у громадському житті Витвиці. Брала участь у різни сільських зборах та заходах Ніколи не відмовляла колишнім випускникам /особливо давнім/ прийти на зустріч з нагоди роковин закінчення школи – 25-річчя, 30-річчя, 40-річчя. Зокрема, двічі була на таких зустрічах мого 10-В класу випуску 1976 року. Мала майже ідеальну пам’ять – нераз згадувала на зустрічах випускників такі епізоди, про які самі колишні учні уже забули.

Немає сумнівів, що всі, хто знали Янишівську Людмилу Іванівну, залишать про неї виключно теплий і приємний спогад.

Хай пухом буде їй витвицька земля, що стала для неї рідною…

Мирослав Янишівський.

Витвиця-Івано-Франківськ.

20 квітня 2018 р.

Читайте також

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *