Nataliya Bagmut

То є молодша Вірина)

До діда

Неділя. Полудень. По телевізору мають показувати діснеївські мультфільми “Русалочку” чи “Качині історії”. Мені, здається, 10. Тому мультфільми для мене — це актуально, тим більше, що крутили їх тільки по неділях і тільки одну чи дві години.
Тато: “Збирайся, поїдемо до діда.”
Я: “Ну, тат!”
Тато: “Додивишся там.”

На той час у нас не було власної машини і ми всі тіснилися в машину дяді Миші. Мене  брали на коліна, оскільки в салоні “запорожця”, а згодом “копєйкі” вже були тітка Катя та Іринка. Щонеділі їздити до діда — це була традиція.

Навіть тоді, коли бабця Маня ще була жива, назва недільного походу носила виключно патріархальний заголовок — “до діда”. Я пам’ятаю як старий дерев’яний стіл, накритий різнобарвною клейонкою в стилі 90-х, зі скрипом відсовували від стіни, щоб всі поміститися. Казан з квасоляною юшкою, картопля і жарені яйця, що просто плавали у смальці з домашньою ковбасою чи кров’янкою. Це спеціально для внучки Мар’янки, вона їх дуже любила. Звичайно ж, сто грам і традиційний тост від діда, який я добре пригадую: “Дякую, що приїхали. Хай усім здоровиться.”

Потім були кількагодинні розмови про життя, сусідів, посадку/вибирання картоплі, про комуністів, політику і т д. Потрібно зауважити, що поїздки “до діда” носили і фінансове підгрунття. Зі словами: “Щоб ще приїхали” дід роздавав внукам по жмені цукерок і кілька рублів.

Про дитинство

Я мало що знаю про дідове дитинство. Не знаю якими іграшками тоді гралися і чи ганяли з сусідськими хлопцями в хокей на ставку. Але знаю, що в 1933 дідові було 4 роки. Його батько, тобто мій прадід, закопав на городі два мішки з бобами. А коли совіти прийшли до брата дідового батька, той здав місце і боби забрали. За кілька днів брат приповз просити хоч склянку молока, але батько сказав: “От не виказав би ти про боби, мали б ми всі що їсти, а так діти мої без молока сьогодні помруть, якщо тобі дам.” Дідову родину від голодної смерті врятувала коза, що давала троши молока. А той дідовий дядько, і ще кілька дітей з родини тоді таки померли з голоду.

За півсотні років по тому вже моя мама знайшла в діда в коморі запаси засоленого сала. Від часу воно вже було майже зелене. Вмовити діда викинути то все було не легко. Аргумент був переконливий: “Ви не знаєте, що таке голод, а я його пережив.”

Про сім’ю

Судячи з портрету над столом у дідовій хаті моя бабця в молодості була дуже красивою жінкою. Вона була найстаршою дитиною в сім’ї, за нею було ще п’ятерко, здається, а кімнат у хаті — тільки дві. Тіснота. Багато голодних ротів і мало чоловічих рук біля хати після війни.

Так і відгуляли весілля. Чи була любов? Були діти. Значить — була. Без любові дітей на небі не дають.

Жити пішли до дідової родини, де також були ще молодші діти. А згодом почалися міжусобиці за ту хату. В результаті молоду сім’ю переселили в корому. Холодну. Без вікна. Там бабця і отримала запаленя легень. Відтоді хвороба весь час прогресувала. Вона ж (хвороба) її через роки і забрала. Так дід був змушений побудувати власну хату. Сам.

Про працю

Щодня з десяток кілометрів до залізничної ст. Лосинівка лише в одну сторону. Розвантажувати вагони з товарами. Спочатку планові, а потім кілька додаткових з хлопцями, щоб мати як прийнято тепер говорити “лівак”. Маючи доступ до товарів, при можливості діставав так звані “дефіцитні” для дітей, дому, столу. Моя мама ще в студентські роки відмітила, що в тата завжди був досить сучасний одяг. Кажуть, дід знайомим породавчиням завжди говорив, щоб відклали те чи інше для нього: “Бо в мене ж син у Києві в університеті вчиться”. Він цим дуже пишався.

Про бувале

Найбільше я запам’ятала діда таким “живчиком” на велосипеді і обов’язкого з червоною полотняною торбою — для хліба. Коли в селі ще не було церкви, то дід до світанку на велосипеді призовиз нам свячену Паску із сусіднього села. І хоч до церкви ходив тільки раз на рік, на Великдень, ніколи не працював в неділю. Ще й завжди мав дискусії на цю тему з місцевими комуняками. А ще, коли ми їздили влітку у Витвицю всі разом, то діда залишали на господарстві. По поверненні завжди кумедно було знаходити сокиру під диваном — від злодіїв. А ще, коли ми з мамою ходили на наш город, то завжди брали дідову сапу. Напевно, вона буда якась особлива. А він казав, що закінчить своє поле і прийде до нас. Так і приходив, і нам допомагав. А ще…

Про вічність

Дід дав два нові життя цьому світу. Виховав, вивчив, побудував. Залишив по собі себе. Думаю, такими дітьми можна пишатися. Особлива шана донці Каті, свій батьківський обов’язок вона виконала сповна. Напевно, мало хто з нас хотів би дожити до тих днів, коли тяжко буде навіть тримати склянку з водою, але як ми, все таки сподіваємося, що в такі хвилини, біля нас будуть рідні, які підтримають нашу немічну руку. Я щиро вдячна татові за той батьківський приклад відданості, який він показав в ті нелегкі дні.

Так, інколи буває соромно за не сказане, не обняте, не запитане, не… Та він залишив по собі себе і в когось з нас, дітей, внуків, його форма носа, вух, колір очей, риса характеру, голос чи посмішка. А отже, він все ще з нами.

На добру згадку про дідуся Петра Багмута, чию добру душу прийняли на небі 21.02.2014 р.
Вічна пам’ять та Царство Небесне!

 

Читайте також

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *