2022. Янишівський Мирослав. Загадка старого дзеркала

Загадка старого дзеркала

Яшишівський Мирослав Ярославович

Передмова до публікації на родинному Сайті

У лютому 2021 року минуло 150 рокі з дня народження Лесі Українки. З цієї нагоди Фізико-технічний ліцей підготував свій збірник наукових та публіцистичних статей педагогічних працівників та ліцеїстів. Через різні перипетії – епідемію ковіду та війну – вихід збірника затягнувся, тож  реально наш збірник побачив світ аж у другій половині 2022 році. Вихід збірника профінансували колишні ліцеїсти, об’єднані у “Фонд випускників”.

Це був уже третій ювілейний збірник на честь видатних українців. У попередні роки у ліцеї вийшли такі збірники на честь Івана Франка та Тараса Шевченка. Ініціатором підготовки всіх трьох  збірників була учителька української мови і літератури Вихор Анна Михайлівна. Ментально пані Вихор як учителька належала до того ж романтичного та патріотичного покоління учительства, що й наші батьки. Та й за віком пані Ганна була як перехідна ланка між нинішнім поколінням учительства і поколінням наших батьків.

Я був останнім, хто подав у збірник свою статтю, не рахуючи передмови до книжки. Як науковець, принципово не хотів переказувати щось уже відоме…  Тим більше, що була уже стаття дружини Ліди, родичі якої були сусідами Косачів у Колодяжному…  Однак, пані Вихор була дуже наполеглива і одержима, як усе те покоління, і не відставала від мене. І тут я згадав своє потрясіння  від першого відвідання музею Лесі Українки у Колодяжному. І причиною цього потрясіння було…  дзеркало.

Моя стаття не загубилася серед матеріалів збірника. Навіть навпаки – почув кілька дуже гарних відгуків. Особливо сподобалася стаття братові Мар’янові. Та й, правду кажучи, стаття не зовсім про Лесю Українку, стаття скоріше про нашу родину, відому родину перших витвицьких інтелігентів Лабенських та й, взагалі, про Витвицю…

* * *

Мою дитячу уяву завжди хвилювало старе дзеркало, що знаходилося на горищі моєї батьківської хати.

Власне не так дзеркало – бо що дивного у самому дзеркалі – великий прямокутний кусок скла, покритий з одного боку електролітичним сріблом. Як сказала би специфічна група скептиків – дзеркало воно і в Африці дзеркало.

Мою увагу привертала власне рама з дзеркала. Вертикальні бічні частини рами були виготовлені у вигляді мініатюрних колон. Ці колони нагадували колони у святилищі нашого сільського храму, тільки зменшені у десятки разів. До того ж  колони дзеркала були виточені з червоного дерева і від цього виглядали особливо гармонійними і вишуканим. Поперечні горизонтальні елементи рами були вирізьблені також з цілісного масиву червоного дерева.

За розповідями старшого брата і сестри – колись дзеркало висіло у святая-святих, головній кімнаті нашого просторого будинку – нашій світлиці. За нею, щоправда, закріпилася не ця пафосно-поетична назва “світлиця”, а приземлено проста  – “третя хата”. Всі розуміли, що справжня “третя хата” – це садиба нашого сусіди Стрипи, що розташовувалася після другої хати – сусіда Кокоринця…Сьогодні випускниками університетів є вже правнуки перших господарів – моїх батьків, але й вони цю найпараднішу кімнату-світлицю називають – “третьою хатою”. До слова, є ще й “четверта” або “мала хата”, і комора і ванна, але, на жаль, всі вони стоять порожні і оживають в основному літом…

Так от, за моєї пам’яті це загадкове дзеркало у “третій” хаті уже не висіло. На якомусь етапі мама без пояснень переселила його на горище, за нашою термінологією – “на під”… На мої розпити чому таке “панське” шикарне дзеркало “коротає” свій вік на поді – відговорювалася, що, мовляв,  нема куди його подіти, бо в третій хаті поставили трюмо. З роками срібло зі скла помітно облущилося і в ролі дзеркала виріб дійсно став не дуже придатним. Проте точено-різьблена  рамка з червоного дерева майже не змінилася, хіба що покрилася на поді багаторічним товстим шаром пилюки…

Мене це старе дзеркало завжди манило до себе, тож коли у різних господарських справах попадав “на під”, завжди заходив у куток де воно висіло. Милувався його виточеною  мистецькою рамкою, заглядав у його облізле поле, ніби сподівався побачити там щось особливе.

Не можна сказати, що у своєму дитинстві я не бачив інших красивих меблів чи предметів інтер’єру.

На тлі епохи і околиць, моє село до приходу московських “визволителів” і радянізації було більш-менш заможним. Наші діди хоч і тяжко робили на своїх моргах – дещо з цієї праці і мали. Недаремно жителі навколишніх сіл  і досі жартома і з повагою називають моїх земляків – “витвицька шляхта”.

Дехто і в міжвоєнний період уже виїжджав на зарібки до Америки і Європи, частина працювала на лісопромислах. В будь-якому випадку, принаймі у половині садиб я ще “застав” старі фабричні меблі дорадянської епохи. Їх називали загадковим словом “креденс”, тлумачення якого ніхто не міг пояснити, але всі розуміли, що це таке.

“Креденси” були різні, досить красиві, мали точені елементи, де-які також з червоного дерева. І вже аж у наші дні я дізнався, що назва цих меблів походить від назви австрійської фірми “Креденс”, яка їх випускала. Чимало з витвицьких “креденсів” могли прикрасити музейні колекції меблів. Однак з поширенням більш функціонального радянського ширпотребу, що тисячними тиражами випускав Болехівський лісокомбінат, люди їх просто повикидали.

Я, звичайно, припускав,  що і наше дзеркало є частиною чийогось  “креденсу”. Чийогось, бо дідова хата, що була попередницею теперішньої, а з нею  ще з десяток навколишніх будинків, дотла згоріли у 1948 році.  Однак, попадаючи у домівки однокласників, сусідів, далекої і близької фамілії  /витвицький відповідник до слова “родина”/  я ні разу не зустрічав такого самого дзеркала. Можу стверджувати із ймовірністю на всі сто відсотків, що другого такого дзеркала у селі не було.

При цьому я чомусь не розпитував нікого де воно у нас взялося. Так би цей шедевр віденських або львівських меблярів і закінчив своє життя на горищі моєї батьківської хати, якби не випадок.

У нашій сім’ї-родині є традиція так званого “Великого збору”, коли з’їжджаються всі члени родини. Це відбувається у серпні, у котрусь із субот біля свята Спаса або Дня Незалежності. Першим і головним параграфом цього заходу є Служба Божа у рідній церкві. І ось одного року поспішаючи на цю родинну Літургію я побачив, що з моєю мамою гомонять-обнімаються на краю цвинтаря якісь незнайомі жінки-пані. Розмова була дуже жвава, всі учасники були від цієї зустрічі у піднесеному настрої.

Після Служби Божої я запитав маму що це за люди, через яких вона /неймовірно/ пропустила значну частину Літургії… Мама відповіла, що це подруга її дитинства та перших років учителювання, онучка Лабенського з дочкою. Живуть десь у Львові, приїхали на цвинтар провідати своїх рідних. І, ніби між іншим, додала – у нас десь “на поді” ще має бути їхнє дзеркало у такій гарній рамці. І тота шикарна вішалка у малій хаті також від них них.

Хто такі Лабенські я добре знав. Засновник витвицької родини Лабенських – Василь – був фундатором освіти у Витвиці. Він з’явився у селі ще за Австрії, на початку 20-го століття. Приїхав як учитель і директор школи. Належав до когорти першої української патріотичної інтелігенції. Був директором  школи та учителем за Австрії, за України /ЗУНР/ і з десяток років за Польщі. Саме за нього школа стала семикласною.

Лабенські побудували у селі добротний будинок, у якому пізніше була розміщена сільська аптека та жила сім’я аптекарки. Будинок був дуже гарно умебльований, це пам’ятала і наша мама. Говорили, що меблі Лабенський “спроваджував” аж зі Львова і Відня. Очевидно, що директор школи у ті часи міг собі це дозволити.

У сім’ї Василя Лабенського було четверо дочок і двоє синів. Один із синів – Мар’ян – вивчився на священника і був парохом у сусідній Кальні. Коли у 1946 році почалася ліквідація греко-католицької церкви, на православ’я не перейшов. В один зі страшних днів 1946 року 33-річний красень-отець Мар’ян був знайдений у Кальні закатованим. Похований у Витвиці, у першому ряду цвинтаря, недалеко від входу у храм. Через рік знайдена закатованою і дружина Ірена.

Смерть цього подружжя досі оповита мороком таємничості і здогадок. За радянських часів при кожній нагоді підкреслювалося, що їх ліквідувала Служба Безпеки ОУН. Що однак, викликало подив, бо отець Мар’ян у російське православ’я якраз і не перейшов… Зараз на Сайті Витвицької ОТГ записано, що вони загинули від рук радянських спецслужб.

Після цієї трагедії за рік помер і батько Василь. Пропав безвісти і другий син Лабенських Юліан.

За словами мами після цих трагедій дочки Лабенських вирішили виїхати /втекти/ з села. Вони й розпродали все, що можна було продати, зокрема  меблі. Наш тато, тоді молодий учитель, який дуже поважав Лабенського,  також придбав кілька речей, серед них і “моє” дзеркало і вішалку.

Ну і передостаннє… Я не раз допитувався у мами – чому таку цінну у всіх відношеннях річ мама не тримала як дорогу реліквію на найповажнішому місці, у “третій хаті”. Якось вона таки призналась, що пам’ятала це дзеркало ще у домі Лабенських, що часом їй здавалося, що вона може у ньому побачити отця Мар’яна.

Однак мама не заперечувала, коли я дізнавшись історію дзеркала, зняв його з поду-горища, помив від багатолітньої пилюки і відвіз до Франківська до майстра реставратора по дереву. Майстер – батько нашого ліцеїста першого випуску, зараз відомого київського скульптора Данила Книшука. Зараз дзеркало висить на галереї, саме воно першим зустрічає всіх, хто переступає поріг моєї батьківської хати.

Ну й останнє. До чого ця історія із дзеркалом Лабенських до збірника статей учителів та ліцеїстів Фізико-технічного ліцею на відзначення 150-річчя Лесі Українки???

Та в принципі ні до чого. З точки зору раціональності та здорового глузду…

Але… Я вже писав вище, що такого дзеркала не зустрічав більше ні в кого у цілій Витвиці, яка у дитячі роки була цілим моїм світом. Не зустрічав і у широкому світі. Бував у кількох музеях меблів – не попадалася. Не те, щоб я спеціально шукав, але принаймі випадково – не зустрічав.

Єдиним місцем, де крім батьківської хати я “зустрів” “своє” дзеркало став Музей Лесі Українки у селі Колодяжному, що недалеко від батьківщини моєї дружини Ліди.  У Колодяжному і досі живуть її далекі родичі. Саме з цього відгалуження родини вийшов відомий політичний і громадський діяч сучасної України Борис Клімчук.

Коли я вперше з майбутньою дружиною попав у цей Музей і побачив нас  у дзеркалі мого дитинства, я зрозумів, що це знак Неба. І нічого змінити уже не можна… І не треба…

Можна тільки будувати здогади, яким чином ці дві  ідентичні унікальні рамки попали саме у ці два села – Витвицю і Колодяжне. Села, які  розділені відстанню майже у 400 км, а тоді ще й державними кордонами царської Росії і цісарської Австрії. Достеменно відомо, що рамка у Музеї є експонатом меморіальним, що вона була у маєтку Косачів часів Лесі Українки, а значить  придбана приблизно у ті часи, що і її витвицький двійник.

Але це вже інша історія… Історія про розвиток меблевого виробництва і про зв’язки українських земель, що були у складі різних держав.

23.02.2022 р.