1956.01.01. Лист до Петра Багмута (Історія походження Лосинівки та роду Багмутів).

Лист, написаний Петру Семеновичу Багмуту (батьку Віктора Петровича Багмута 1956 р. н.),  який мешкав по вулиці Калініна (Калитовка) його племінником.

Високоповажні дядя Петро Семенович, Ваша дружина та сім’я!

З щирим Новорічним вітанням до Вас Вам трохи відомий Михайло Андрійович Багмут (Ляпка). Хай цей новий 1969 рік принесе до Вашої хати радість і щастя, щоб Ви були здорові, як Геркулес, щоб лихо минало аж поза Шпилівками, щоб завжди був багатий стіл, щоб Ви прожили до 2000 року.

Шановні рідні! Багато, ой дуже багато років ми зовсім не знали один одного. Не знаю якого року Ви народження і напевно Ви мене зовсім не бачили, але я Вас бачив, та бачив ще в колисці. Пройшло багато років мене хвилі життя носили по всій обширній нашій країні, і де б я не був, куди б мене буйні вітри не заносили, та ніколи не покидало родинне відчуття до всіх роду нашого, бо у нас разом тече одна кров. Не знаю, знаєте Ви чи ні родословіє роду нашого, а я частково знаю (можливо, не все правдиво), десь відсотків на 95 (правди).

Ще до мого парубоцького часу по вулиці Село стояла над сошею капличка і в тій капличці кожного року у вербну суботу святили вербу та правили панахиду по якомусь Лосю. В тій каплиці я часто бував, де мене дуже цікавило, що на двох великих ланцюгах була підвішена здорова скриня. Що то була за скриня я не знав, та якось випадково познайомився з дяковим сином – Миколою Терентієнком, який розповів мені, що в тій скрині знаходяться церковні архіви від часу заснування Лосинівки. Це мене дуже зацікавило і я став підмовляти Миколу, щоб він попросив батька (дяка) ключів від каплиці і від скрині. Це було і дозволено. З великою жадобою я перелискував і читав дуже пожовклі від часу папери і все, що цікавило мене, записував собі в зошит і ті записи у мене збереглися до цього часу.

На першій сторінці рукописної книги невідомого автора було написано: «Року Божого 1630 після великих подій на річці Альті, де Тарас Федорович на голову розбив війська польського гетьмана Канепольского, до невеликого хутора (з якого стала Лосинівка) прибув з Великого Лугу козацький отаман Лось. Громада хутора вибрала його своїм отаманом, а через рік Запорізький куреневий отаман Федір Сверіпа привів в цей хутір майже десять десятків визволених бранців, яких татари гнали з Слобідської України. Федір Сверіпа зустрів їх на річці Бахмутці. Татарів розігнав, а визволений ясир привів в цей хутір та упросив Лося прийняти його до своєї громади, так як їхні села та хутори до єдиного кілка були спалені татарами. Згаданих бранців було прийнято. На таку кількість людей була потрібна церква, яку отаман Лось збудував майже на свій кошт. Молодому та хороброму козакові не сиділося в затишному хуторі, тому він розпрощався з громадою та й поїхав на Запорізьку Січ. Отаманом хутора було призначено Федора Сверіпу. На громадській раді всі бранці, що Федір визволив, в один голос закричали: «Сверіпа – це поганий бур’ян, а Він зробив добро – визволив нас на річці Бахмутці, то нехай з цього часу буде йому прізвище не Сверіпа, а Бахмут». Так ухвалили і записили в книзі. Майже через два роки прийшли кобзарі в хутір та розказали, що славний куреньовий отаман Лось у вербну суботу загинув в Бахчисараї на палі. Того ж дня Федір Багмут скликав раду біля церкви Святої Покрови, яку побудував Лось, громадою відправити панахиду і в шану Лося назвали хутір Лосіво, а згодом – Лосіновка. Також на тій раді постановили, кожного року святити вербу в церкві Святої Покрови і каплиці та правити панахиду по Лосеві».

Так із згаданого часу в церковних метриках пішли регулярні записи: про народження, про шлюб, про смерть Багмутів (тобто роду нашого).

Я уважно прослідкував послідовність роду нашого: Федір був одружений з Чушниченко Ганною, вони мали сина Андрія. Андрій мав сина Якова, Яков мав Григорія, Григорій мав Федора, Федір мав Опанаса, Опанас мав Оврама і Андрія, тобто Вашого діда, а мого прадіда. Як уже і нам відомо, що у Андрія було три сини: Опанас, Гордій (мій дід) і Семен (Ваш батько). Решта Вже нам добре відома. З записів відомо, що від Федора до Григорія наші предки Були в Керівництві Лосинівки. Також відомо, що Ваш прадід Опанас був найбагатшою людиною в Лосинівці.

Як проживав рід наш після смерті Опанаса мені добре відомо з розповіді моєї бабусі Олександри: «Я прийшла до Багмутів з бідної сім’ї Парасюків другою невісткою. Свекри були дуже багаті й боялися, щоб бідна невістка  нічого не крала. Сім’я складалася з свекра Андрія, свекрухи Ганни, старшого сина Опанаса та його жінки Варки, мого чоловіка Гордія, мене та чоловікової сестри Катерини і самого меншого сина Семена (Вашого батька). За звичаєм тих часів всю домашню роботу повинна була виконувати менша невістка, тобто я. Отже з перших часів свекри почали вивіряти мене в чеснотах. Піду було брати пшоно з діжки на кашу, а там рукавець з золотом, піду вичищати з-під свині – і там у гноївці рукавець з золотом. Я все це розуміла і жодної монети не брала. Після цих випробувань мені стали довіряти. Скоро Катерина вийшла в Гармащину за мирового суддю Захара Литовченка. Після цього свекор став дуже пити горілку, цілими днями сидів на «смітнику» (так називали шинок). А коли приходив додому, то дуже бив усю сім’ю, крім малого Семена. Тому кожної ночі вдома ніхто не ночував (влітку – десь в бур’янах, взимку – по сусідах). Панас з Варкою не витримали, та купивши собі хату на Кучанівці (тепер Ватутіна) відразу відійшли – в нього була багата жінка і мала хороше придане. А нам не було за що відділятися…   Одного разу взимку я з свекрухою пряли в сусідній хаті – в Кирила Сушківниного, як раптом почули, що свекор ходить в себе по подвір’ю і голосно викрикує: « Шкаребного пуд». Ми знали, що Шкаребний позичив у нас пуд жита і не повернув. Ми загасили каганця та наглядали за батьком. Він пішов до клуні вигукуючи ті ж слова. Я вийшла в сіни, прохилила двері та й дивлюся. Аж раптом із-за клуні вибігає Шкаребний, а з ним ще два чоловіки. Вони ухопили свекра та й потягли до Шкаребного в сіни. Я в чому стояла, в тому й побігла за ними. Посеред сіней лежала велика колода, над нею стояв з сокирою Шкаребний, а двоє тягли свекра до колоди. А я як глянула, і як закричу на весь голос: «Рятуйте, рятуйте…». Від несподіваної моєї появи Шкаребний кинув сокиру, а ті двоє відпустили свекра.

З того часу свекр перестав бити мене і мого чоловіка, а одного разу звелів запрягти волів, щоб поїхати десь в Томашівку, чи Андріївку купувати для нас хату. І як поїхав, то ми чекали тиждень, місяць, три місяці, а потім сів на коня (верхи) мій чоловік і поїхав шукати. Всі ліси об’їхав, всіх запитував, але ніхто його не бачив і про нього нічого не чув. Так ні з чим чоловік і повернувся. Думали ми, гадали та й пішли до попа за порадою. «Хтось убив за гроші і воли, – сказав отець, – Потрібно панахиду відслужити та Богу помолитися за упокій». Так і зробили, добре підготувалися, покликали людей, поставили канун, дяк читав псалтиря, а люди молились. Аж ось, майже опівночі, раптом розчиняються двері і на порозі з’явився в одній киреї з батогом в руці батько. «Так оце Вам і дубина!», – вигукнув він і почав усіх бити батогом. Поминальники кинулись втікати хто куди. Він ухопив дяка за волосся і почав бити його батогом. Дяк вхопив воскову свічку, яка горіла, і засунув її батьку в рота, а сам вирвався і втік з хати. На цьому поминки й закінчились. Після цих поминок батько став знову всіх бити і на купівлю хати вже не було надії. Як виявилось потім, батько десь в лісах гроші, які брав на купівлю хати, пропив, а з батогом повернувся додому (на четвертий місяць). Семен був вже дорослим і вчився в дяка церковному письму, яке йому дуже подобалось. Він посвятив себе Слову божому, кожного року ходив до Києва поклонятися святим мощам і майже три роки підряд ходив в Єрусалим. Миряни зносили йому гроші, а він, повертаючись з Єрусалима, приносив їм різне: іконки, хрестики та святі картинки. Одного року повернувся з Палестини хворим (напевно десь в дорозі застудився). Ми з старим викопали на Корсунівці землянку, куди й відділились. Перейшов до нас і Семен. Свекруха ж померла і лишився у великому господарстві сам свекор. Він частіше перебував не в господі, а день і ніч перебував у шинку і за короткий час всі кошти пропив, а одного осіннього дня знайшли його в своїй хаті в печі мертвим. Було не відомо, чи він сам помер, чи може хтось задушив.

Поховавши свекра, Семен перейшов у свою хату, одружився на Парасці, дівчині чудової вроди та ще й  богомільній. На той час Семен був гарним кравцем, заробляв гроші і на них жив. Та Палестина давала про себе знати – через деякий час у нього почала з’являтися «водяна хвороба» (це я вже сам бачив – перед паскою ми з дідом орали Семенові город, за що Семен повинен був мені пошити піджак. Коли я зайшов до хати, то побачив, що дід Семен лежав на підлозі серед хати на соломі і був дуже пухлий. Потім полилася з нього вода і він став зовсім худенький, незабаром він і помер, не пошивши мені піджака). Ще забув написати, чого нас назвали Ляпками. Невістки покійного прадіда Андрія – Варка і моя баба зговорились – не втікати від п’яного свекра, а коли почне битись, то дати йому відсіч. От одного разу сиділи вони на печі, аж заходить п’яний свекор і починає кричати: «Ану ж злазьте сукіни дочки». Варка як плигне з печі та як ухопить свекра за чуба та як ляпне його по «морді», а моя баба втікла. Він вхопив Варку за коси та й давай волочити її по хаті. Варка вирвалась від нього, тільки залишився пучок волосся в руках свекра, а він довго бігав по вулиці і кричав: «Де та, що ляпнула мене по щоці, де та Ляпчиха?» з того часу та кличка перейшла на потомство.

Все це дуже скорочено про походження роду нашого (те, що читав і що розповіла мені моя бабуся)

5 січня 1969 р.