2025. ТОП-10 подій
ТОП-10 НАЙВАЖЛИВІШИХ ПОДІЙ У РОДИНІ ЯНИШІВСЬКИХ У 2025 РОЦІ
Подія 1. Участь у війні проти московитів Маркіяна та Володимира
Подія 2. Одруження Тараса Янишівського та Христини Пістун
Подія 4. Великий Збір родини Янишівських
Подія 5. Відхід у засвіти сусіди Марисі
Подія 6. Великий Ювілей Оксани Николишак /Погинайко/
Подія 7. Микола Багмут відзначений Грамотою Верховної Ради України
Подія 9. Утримання садиби, реконструкції та поточні ремонти.
Подія № 1. Участь у війні проти московитів Маркіяна та Володимира.
Продовжувалася участь у російсько-українській війни учасників родини Маркіяна Янишівського зі Львова та Володимира Янишівського з Івано-Франківська.
Обидва у Збройних Силах України з 2022 року, майже від початку повномасштабного вторгнення. За винятком короткого вишколу у 2022 році та відпусток, постійно перебувають на сході країни, у зоні бойових дій.
У 2025 році Маркіян двічі приїжджав у відпустку – у березні та в жовтні. Обидва рази разом з сім’єю два дні відпустки присвячував відвідуванню батьків та бабусі Ганни, що проживає зараз у Франківську. Відвідували церкву, гуляли по місту.
Маркіян з болем “зустрічав” на банерах знайомих полеглих івано-франківців. Один з них – близький товариш по роботі уже у Львові “сусідить” банером з випускником Фізико-технічного ліцею пілотом Антоном Листопадом.
Під час березневої відпустки Маркіяна встановили на дачі цямриння до криниці. У жовтні привітали бабусю Ганну із 94-річчям (!!!).
Володя приїджав у відпустку тільки раз – у липні. Майже всі дні поспіль продовжував дистанційно займатися справами свого підрозділу. Тільки вечорами зустрічався з франківськими друзями по гімназії та ліцею.
Подія № 2. Одруження Тараса Янишівського та Христини Пістун
31 липня 2025 року у Львові відбулося одруження Тараса Янишівського та Христини Пістун.
Тарас Янишівський – син Володимира /Ярослава/ Янишівського та Лесі Янишівської-Горбатюк. Христя Пістун – наречена, народилася і виросла у Червонограді, теперішньому Шептицькому.
Офіційна церемонія реєстрації шлюбу відбулася в центральному відділі РАЦС міста Львова, що розташований біля Стрийського парку. До початку реєстрації молодята провели чудову фотосесію в історичній частині Львова.
Дружбами на церемонії та весіллі були Михайло Янишівський та Тетяна. Михайло є двоюрідним братом Тараса. Таня — шкільна подруга Христини з Шептицького.
Завершальним етапом урочистостей з нагоди одруження Тараса та Христини було весілля в ресторані “Kilinski”. Забава відбулася у вузькому родинному колі. Разом із молодятами на святі було 13 осіб. Серед присутніх були батьки Тараса і Христі, бабуся Христі, сестра молодої Аня, сестра Тараса Ярина з чоловіком Андрієм, а також хресний тато Христі з дружиною.
Під час весілля молодята підготували для гостей спеціальні весільні газетки під назвою «Весільний вісник», у яких було подано коротку історію їхнього знайомства та стосунків.
Як свідчить «Весільний вісник», Тарас і Христина вперше познайомилися у 2018 році на заході львівського осередку студентської організації — Ліги Студентів Асоціації правників України. Однак, реально їхні стосунки розпочалися у 2021 році під час літнього всеукраїнського з’їзду Ліги на озері Сомине на Волині. Освідчення відбулося 1 січня 2025 року у Кам’янці-Подільському під час святкування Дня народження Христини.
Наступного дня після весілля Тарас і Христя поїхали у коротку весільну мандрівку до Одеси, яка тривала кілька днів.
Подія 03. Михайло Янишівський захистив дисертацію на здобуття вченого звання доктора філософії /кандидата наук/
Михайло Янишівський – третій, наймолодший син Мирослава Янишівського та Ліди Янишівської-Оліферович.
Михайло навчався у Києво-Могилянській академії та стажувався у Ягелонському університеті у Кракові. У цьому році він закінчив аспірантуру у Національному університеті “Львівська політехніка” і представив до захисту дисертацію на здобуття на наукового ступеня “доктор філософії”. За колишньою термінологією – кандидат наук.
Захист відбувся 29 липня 2026 року і проходив дистанційно. Тема дисертації – “Формування публічної політики у сфері штучного інтелекту: міжнародний досвід для України”. Науковий керівник – доктор історичних наук, відомий професор Львівської політехніки Орест Красівський.
Після захисту дисертації Михайло залишився на викладацькій роботі у Львівській політехніці. Таким чином Михайло став четвертим у родині Янишівських кандидатом наук /доктором філософії/ та першим викладачем вищої школи.
Подія 4. Великий Збір родини Янишівських
У розпал літа – 15-17 липня 2025 р. відбувся черговий Великий Збір родини Янишівських
Захід відбувся у Витвиці, на батьківській Осаді. Сценарій Збору був традиційним.
Перший день, 15 липня, п’ятниця, Заїзд і поселення гостей, які ночують у хаті та в літній спальній /шофі/. Розстановка і монтаж столів, розрахунок та розстановка стільців для сидінь. Неформальна дегустація шваграми /Віктор, Мирослав, Микола та Мар’ян/ привезених напоїв та закусок.
Другий день, 16 липня, субота. Радісні зустрічі на церковному подвір’ї учасників збору, які прибувають вранці. Святкова Літургія у витвицькому храмі за здоров’я членів родини. Великий парастас за душі померлих батьків та родичів. Фотосесія на сходах церкви. Відвідання могил батьків, діді, бабусь та родичів.
Застілля на подвір’ї садиби. Тости, виступи, спогади. Тарасу та Христині були вручені подарунки від 3-го покоління. Молодята пообіцяли з такої нагоди закупити на садибу 50 однакових керамічних горнят /за потенційною кількістю позицій у родинному Реєстрі у третій хаті/.
У процесі застілля учасники збору радо привітали й інше поповнення родини – запорожців по Юрку та Вікторії Николишаків. Ще однією топ-темою застілля були вітання Михайла Янишівського із захистом кандидатської дисертації.
Вільні програми за вибором – купання у нашому Бубелі та в Бубелі під Чорною Скалою, екскурсії на Погар та на Рінцю.
Третій день, 17 липня, неділя. Відвідання недільної Літургії у витвицькому храмі /за бажанням/. Неформальні застілля компаніями. Від’їзд основної частини учасників.
Були побоювання, що у зв’язку з різними обставинами, зокрема обставинами воєнного часу, кількість учасників буде незначною. Проте, традиційне фото на сходах храму зафіксувало 36 учасників, враховуючи “запорожців” обох статей.
З нагоди свого Великого Збору родина склала традиційну пожертву на витвицьку церкву та різні навколоцерковні потреби.
Загальна сума офір становила 25 060 грн. З них – чиста пожертва з нагоди Збору склала 19 000 грн, 6060 грн пішли на річний внесок на церкву від нашої садиби, оплату праці священника та дяка, на компенсацію храму за електрику, на церковні Коляди /греко-католицьку і првославну/, на офіри з нагоди Йорданських відвідин садиби священниками обох конфесій.
Подія 5. Відхід у засвіти сусіди Марисі.
У розпал літа – 26 липня 2026 р. у Витвиці померла наша сусіда – Витвицька Марія Йосипівна.
Витвицька Марія була не просто нашою сусідою. Вона була сусідою найближчою – наші садиби межують безпосередньо, через паркан. Однак, у певному сенсі слова ми жили як на одній садибі. Принаймі, ближчих сусідів у нас не було ніколи.
Сусідами ми стали приблизно у 1970 році, коли новостворена сім’я Марії та Олеся Витвицьких придбали садибу баби Костихи, яку за безцінь продав її син Василь.
Наше сусідство було практично ідеальним. Ми могли за потреби, навіть при відсутності господарів, зайти у господарські приміщення одні до одних і взяти в користування якийсь реманент – мотику, сокиру, пилу тощо.
Коли наша мама залишилася сама і потребувала певного додаткового нагляду, саме сусіди – чоловік покійної – Олесь, Марія з сином Ромком наглядали як у мами справи та допомагали їй – розпалювали у кухні, заносили дрова, воду, прокидали сніги тощо…. Та й зараз, син Марії Ромко з сином Максимом наглядають за садибою.
За більше як 50 років сусідства пам’ятаю тільки одне непорозуміння. Як і “годиться” між добрими сусідами та відповідно до традиції – це була суперечка за межу підчас відновлення загорожі за стайнею. Вона було швидко врегульована і згадується скоріше як казус…
Народилася Марія недалеко – на протилежному березі ріки. Її мала батьківщина – позаду садиби Данилівих /Матіїв/.
Дівоче прізвище Марії – Коцур. Ймовірно, предок її тата заблукав у наші краї десь із Закарпаття, бо за Карпатами так досі називають півнів.
А поскільки, ще зовсім недавно, а часом і зараз, у Витвиці дорослих поважних Марій здебільшого називали МАРИСЯМИ, то покійна була відома також під “ніком” – Марисі Коцурчина…
У 1944 році тата Йосипа москалі забрали на фронт, звідки він не повернувся. Залишилося 4 маленьких дівчат, яких піднімала на ноги сама вдовиця – стара Коцурка. За Йосипом з фронту прийшла звістка, що пропав безвісти.
За розповідями Марисі, кілька років після війни, її мама ще з двома жінками, які одержали звістки такого змісту – пішли до відомого ворожбита. До слова – одна з них – наша цьотка Зосі Шпрідеянова, чоловіка якої востаннє витвицькі воїни-земляки бачили у Берліні 8 травня 1945 року. Жінки хотіли дізнатися щось більше про чоловіків. До того ж, мовляв, не знають, які Служби Божі замовляти – за упокій, чи за здоров’я.
Двом супутницям Марисиної мами ворожбит сказав, що вони уже кілька років замовляють Служби Божі за упокій – то хай так і продовжують.
Марисиній мамі ворожбит не сказав нічого конкретного, мовляв – не “бачить” його. Родина і діти довго надіялися на якусь звісточку, але так і не діждадися. Уже в часи Незалежності онуки шукали дідові сліди у Європі, але достеменно нічого не дізналися.
Похорон сусіди Марії Витвицької-Коцур відбувся 27 липня 2025 р. Чин похорону відправив отець Православної Церкви України Ярослав Гвоздецький з каплиці. Від нашої родини на похороні були присутні Мирослав, Ліда /Погинайко/, Володя з Болехова. Поховали Марію на сільському цвинтарі коло чоловіка Олеся
Мирослав був і сказав добре слово про нанашку також на поминках, які відбулися у Болехові.
Подія 6. Великий Ювілей Оксани Николишак /Погинайко/
У грудні – 04.12.2025 р. Оксані Николишак – дочці Ліди і Павла Погинайків виповнилося сакральних 50 років.
Оксана є найстаршою серед 14 онуків родини /3-тє покоління/. Як найстарша – вона була ще помітно інтегрована у витвицьке життя. Оксана не по розповідях знає що таке Рінцьи Малиніська і Рінцьи Кривецька, що таке Погар, Павлівець та Долинки, розрівняє де Потоки Янишіського, Потоки Чамарнички, а де Потоки Стрийові, ще й досі може самостійно вийти на Федірчіта, Воньичий Горб, Малинини, Припічки та Чертіж. І коли наш родинний чат ми назвали “ЧУПЕНИ”, вона одна з небагатьох онуків знала що означає це загадкове слово.
Свій перший крутий ювілей Оксана зустріла гонорово. Досягнуто все, що мало би бути до цього часу здобуто і навіть дещо більше: червоний диплом Львівського Університету ім. Франка, зразкова міцна сім’я, надійний гарний чоловік, троє дорослих дітей-студентів, вілла на околиці Калуша, професійне визнання як успішної учительки хімії на обласному та національному рівні, авторитет серед друзів та родини.
Ювілейна 50-десятка Оксани, попри радість від Божої ласки у гаразді діждатися її, наводить і про сумні роздуми про скороминучість часу нашого перебування на цій Землі. Здається, це було зовсім недавно – перша онучка у традиційній фартовій родинній колисці, де вигойдалася її мама Ліда та п’ятеро її цьоток і вуйків !!!
З нагоди такого красивого ювілею у Калуші, в кафе, було шикарне застілля. Крім клану Погинайків у повному зборі, були присутній Мирослав Янишівський з Франківська та Михайло Мирославович Янишівський зі Львова. І ніби незримо присутній був ще її тато Павло, що не дочекався до цього ювілей якихось два з половиною роки
Подія 7. Микола Багмут відзначений Грамотою Верховної Ради України
Микола Багмут – є чоловіком Віри, зятем засновників родини Ярослава та Оксани.
Микола народився та виріс у селищі Лосинівка біля Ніжина на Чернігівщині. Навчався і закінчив у Київський медінститут, зараз – Київський національний медичний університет імені академіка Богомольця.
Там зустрів студентку Віру-Галину Янишівську. Майбутні медики ще до завершення навчання одружилися і поїхали працювати на малу батьківщину Миколи. Микола був улюбленим зятем для своєї тещі Оксани. Родинні легенди твердять, що вона навіть “номінувала”його унікальним титулом – “ЇДЕН НА СТО”.
Такою сумлінністю і порядністю Микола відзначається не лише у сімейному та родинному житті, але й на роботі – у Лосинівській районній лікарні, де він десятки років працює у відділі хірургії.
У 2022 році Микола з Вірою пережили російську окупацію. Їхні унікальні фото з підвалу із закрутками, де вони ховалися від окупантів, є унікальними свідками тих сумних днів. На щастя, окупація Лосинівки, як і всієї Чернігщини, тривала недовго.
У наступному – 2026 році Миколі виповниться 70 років. А цього року, – за багаторічну натхненну працю, за заслуги перед українським народом Микола Багмут відзначений Грамотою Верховної Ради. Разом з грамотою нагороджені одержують відповідний нагрудний знак та поважну грошову премію.
Нагородженні відбулося в урочистій обстановці 11 липня 2025 року у готелі “Україна” Верховної ради. Вручав відзнаки – грамоту та нагрудний знак безпосередньо Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук.
На нагородженні була присутня дочка Мар’яна. З цієї нагоди Мар’яна на своїй сторінці у Фейсбуці присвятила татові дуже гарні слова: “Герої нашого часу – це і ті люди, які тихо багато років сумлінно виконують свою роботу, без піару і щодня. Вкладають душу і власні сили служінню людям. Такі, як мій тато. Ця подяка заслужена на всі сто”.
Воістино – “Їден на сто”.
Подія 8. Заручини учасників родини – Маркіяна Янишевського /третє покоління/, Николишак Марти /четверте покоління/
Минулий рік приніс великі надії на поповнення родини. Відразу двоє представників родини – Маркіян Янишевський з третього покоління та Марта Николишак з четвертого покоління оголосили про віднайдення своїх половинок та офіційні заручини з ними.
Маркіян Янишевський – син Мар’яна Янишевського та Наталії Янишевської-Чорної. Маркіян уже давно, ще з передвоєнних часів, проживає у Німеччині. Минулого року він оголосив про свої заручини з дівчиною Каріною.
Про Каріну поки-що відомо тільки те, що вона походить з України і дуже приємна.
Цієї події багато років чекали батьки Маркіяна і вся родина.
Крім заручин, Маркіяну вдалося минулого року одержати німецьке громадянство, не відмовляючись при цьому від громадянства українського.
Николишак Марта – дочка Оксани та Андрія Николишаків, онука Ліди та Павла Погинайків оголосила про свої заручини з Романом.
Роман Дудник – родом із Київщини, його мала батьківщина майже на межі з Вінницькою областю. Проживає Роман у селі Чабани на околиці Києва. Пара знайома уже біля десяти років, то ж Роман уже кілька разів гостював у Калуші, і навіть у Витвиці, зокрема був на Великому Зборі родини 2024 року.
Офіційна пропозиція руки і серця відбулася на старого Спаса – 19 серпня 2025 року. Через теперішні обставини, коли з’їхатися батькам з Калуша та Києва не так просто, батьки на заручинах присутні не були.
Подія 9. Утримання садиби, реконструкції та поточні ремонти
Війна та інші обставини вносять свої корективи у життя нашої садиби. Вже кілька років з цієї причини на садибі не реалізуються і навіть не плануються більш-менш значні проекти з ремонтів та реконструкції.
Однак дещо все-таки вдалос зробити. У минулому, 2024 році Мирослав з Володимиром реалізували давній задум зміцнення фундаменту під будинком стайні та шофи.
Були розібрані та перероблені на дрова давні завали відходів різної некондиційної деревини.
У 2025 році було реалізовано наступне.
- Проведене впорядкування та обрізування дерев на нашій садибі. Ці роботи виконав Володя, проте Мирослав та Мар’ян трохи допомагали у ролі челядників. Все обрізане гілля було прибрано, стягнено на подвір’я та перероблене на дрова.
- Проведено декоративне та теплоізоляційне шалювання стіни галереї над вікнами.
Фактично, ця робота тривала майже півстоліття. Цю справу розпочав більше як 40 років тому Микола Багмут, після народження дочки Мар’яни. Тоді він позабивав простір між двома верхніми платвами галерії деревноволокнистою плитою. Попри не дуже естетичний вигляд та недостатню теплоізоляцію, вона майже пів століття все-таки захищали від попадання на галерею снігу.
Цього літа шалювання було зроблено на новому технологічному та естетичному рівні. Простір між вікнами галереї та дахом зашито красивою дерев’яною вагонкою. Роботи виконав Володимир разом з сином Тарасом. Тарас таким чином “увіковічнив” на садибі рік, коли він одружився з Христиною.
- Продовжилася реконструкція внутрішньої розводки загорож на садибі. Після того, коли на садибі зникли кури, ці загорожі стали просто непотрібні. Натомість з’явилося багато місця для відпочинку і тусовки. Щоправда, цим змінам трохи опиралася найстарша /віце-патріархиня садиби/ цьотка Ліда, але з часом змирилася.
Цього літа Володимир демонтувв ще два прольоти паркану – за кирницею та біля гаражу. Залишили свої місця і дві красиві ковані фіртки, колись подаровані Мирославом – біля гаражу та під калиною.
- Біля могил батьків/діда-баби Ярослава й Оксани, та цьотки Марисі перекладено частину бруківки. Це було зумовлено тим, що з часу встановлення надгробних пам’ятників минуло більше десяти років. Бруківка у деяких місцях, особливо між памятниками тата та цьотки Марисіпросіла. Всі роботи виконав Володя.
- Найбільш трудомістким елементом утримання у належному стані садиби було регулярне викошування трави на подвір’ї та на городі. Раніше цю роботу з охотою та задоволенням виконували два Маркіяни /Мар’янович і Мирославович/, Володя /Мирославович/ та Михайло під керівництвом Володимира старшого /болехівського/.
Проте з відомих причин /участь у війні, перебування у Німеччині одного з Маркіянів, підготовки до захисту дисертації Михайлом/ цього літа викошування трави вже вдруге повністю лягла на плечі Володимира старшого. Завдяки йому садиба навіть віддалено не нагадувала безлюдну, навпаки – була зразком на цілому нашому кутку на межі Берегів та Малиновища.
- Оброблювана площа грядочок перед фасадом нашої хати, які десятки років були візитівкою Осади і якими так завжди пишалася мама, а пізніша тітка Ліда – зменшилася на третину. Замість традиційних трьох грядочок оброблялися тільки дві.
Проте не все так погано. Грядочки все-таки милували око буйним цвітом гиргоній /георгін/, гладіолусів, чорнобривців, майорів, айстрів та якихось нових квітів. Під вікнами третьої хати, як і десятки років, коли ще друге покоління було школярами, буйно цвіли півонії.
Крім квітів вирощено навіть трохи цибулі. І що найцікавіше – вперше після багатьох років з тих часів, коли не стало мами /Оксани Михайлівни/ – Володя відновив вирощування картоплі. На Великому Зборі родини ми їли картоплю вирощену на нашій садибі !!!
Відновлення цієї агрокультури фактично було жартом. Два років тому Володя старший посадив одну або дві картоплини якогось унікального сорту. Такі сорти раніше називали американками. Виросли два кущі. Через рік – було вже кілька десятків картоплин. І ось – цього року – 2025 урожай був такий, що пообідало майже сорок людей. Більше того, доїдали американку ще й на другий і третій день.
Було б чудово і символічно, якби споживання картоплі, вирощеній на ріднім обійсті, стало ще однією оригінальною традицією.
Подія № 10. Участь у громадському житті у Витвиці та на поселеннях. Події у дальшій родині, на Малиновищі та Берегах, у селі
Впродовж року учасники нашої родини брали певну участь у суспільному житті Малиновища та Берегів, села, околиць та на місцях поселеннях. На жаль, інформація про участь у громадському житті на поселеннях є обмеженою
1. Участь у релігійному житті села
Родина брала посильну участь у релігійному та навколо церковному житті села. Незважаючи на те, що на садибі немає постійних жильців, родина вносла щорічний внесок на утримання церкви, в порядку самооподаткування, прийнятого у селі.
Приїзд у Витвицю на вихідні або свята членів родини обов’язково супроводжувався відвіданням Літургії у церкві.
З нагоди Великого Збору родини працюючі учасники щороку склали пожертву на храм. Цього року пряма пожертва склала 19 000 грн. Садиба приймала гурти колядників та офірувала на церковні коляду обох конфесій. З особливою цікавістю, як і в минулі роки примали коляду з православної церкви /каплиці/, у колективі якої бере участь наш сусід Ромко Витвицький, який завжди ходить з величезним бубном !!! До речі, цього року саме наша Ліда /Погинайко/ із сином Юрком поофірували Ромкови на удаоник-булаву до бубна.
Так само приймали та офірували на храми підчас Йорданських відвідань отця Володимира /УГКЦ/ та отця Ярослава /ПЦУ/.
Традиційні Сорокоусти за померлих батьків, членів родини та предків також замовляди у рідній церкві.
Дошкільнята родини та учні молодших класів брали участь у літньому таборі при церкві.
У передвеликодні дні у Витвиці проводилася Хресна дорога. Хода пройшла від початку села зі сторони Гошева до церкви. Від нашої родини у заході взяв участь Мирослав. Ніс Хрест відразу у двох змінах – з витвицькими учителями та з батьками і родичами воїнів.
2. Презентація книжок Дмитра Юсипа
У Франківську у приміщенні обласної бібліотеки відбулася /14.04.2025/ презентація двох нових книжок Дмитра Юсипа – члена Національної спілки письменників України, уродженця сусіднього села Лужок
Для нас важливо, що письменник має певне відношення до нашої родини. Його сестра Софія /Зосі/ є дружиною Витвицького Михайла, відомого у родині як вуйко Михайло /Нанишин/. Михайло є двоюрідним братом баби Оксани, і для другого покоління формально дійсно є вуйком. Його дочка Уляна є хресною мамою Володимира /Мирославовича/ та Наталі /Багмут-Вишневської/
На презентації був Мирослав з двома групами ліцеїстів. Відповідно до плану роботи ліцейної бібліотеки вони впродовж 3-го курсу зобов’язані побувати на такому заході.
На жаль, літа не минають і письменників, презентацію автор проводив уже сидячи.
3. Мирослав виступив на конференції, присвяченій пам’яті отця Лесіва
30 листопада Мирослав взяв участь у конференції, присвяченій 35 річниці загибелі Ярослава Лесіва і виступив на ній зі спогадами про великого отця і священника.
Конференцію організувала обласна організація “Просвіти” та християнський рух “Клич”.
Склалося так, що шляхи Мирослава і отця Лесіва перетиналися кілька разів. Першою зустріччю-знайомством була /неймовірно !!!/ зустріч у Москві на Арбаті восени 1989 року. Тоді земляки греко-католики проводили у центрі Москви циклічне голодування з вимогою легалізації УГКЦ. Мирослав якраз приїхав у Московський інститут нафти і газу, захищати кандидатську дисертацію “Прогнозування втомної довговічності бурильних колон”. За день-два до захисту вирішив трохи розвіятися і поїхав на Арбат. Не те, щоб зовсім випадково – по радіо “Свобода” чув про голодування наших на Арбаті… Там і познайомилися. Отець запевнив, що все буде добре, пообіцяв, що на вечірній Літургії помолиться за успішний захист.
А наступного 1990 року дороги Мирослава і Лесіва перетнулися на перших майже демократичних виборах у Верховну раду України, формально як суперників. Лесів був кандидатом у депутати, Мирослав – довіреною особою іншого кандидата від національно-демократичних сил – Степана Волковецького.
Лесів пізнав Мирослава з першого погляду – спитав з усмішкою – як дисертація. Радів за успіх, мовляв – я ж казав. Дві наші команди – Волковецького і Лесіва користувалися одним автомобілем /Волковецького/, працювали як одна добре злагоджена команда. Це був майже місяць спілкування. До слова – перед самими виборами Лесів зняв свою кандидатуру.
Потім було ще кілька зустрічей – на вечорі Зеновія Красівського, на перезахороненні повстанців у Витвиці. Був Мирослава і на останній зустрічі -похоронах отця у Болехові.
Мирослав розказав також присутнім про те, що наша Оля Погинайко мала безпосереднє відношення до найповнішого видання творчої та епістолярної спадщини отця і поета. При цьому навіть додатково реалізував 2 примірники видання. Розказав також про те, що кожного літа ліцеїсти-першокурсники підчас краєзнавчої практики відвідують у Болехові могилу отця Лесіва.
Присутні дуже тепло сприйняли маленький арештантський вірш Лесіва, який Мирослав запам’ятав з голосу отця ще з часів спільної виборчої компанії
Етапи, етапи, етапи,
Стукіт вагонних коліс
За вікнами – сині Карпати
З небом зливається ліс.
Етапи, етапи, етапи,
Куди і за що нас везуть…
Солдати, солдати, солдати,
Шмони, прокльони і бруд.
Етапи, етапи, етапи…
Снігом заюшених піль.
Крім Бога – кому розказати,
Про біль, арештантський наш біль.
4. Відзначення освітян родини.
Відбулося /16 травня 2025/ відзначення 33 річниці створення Фізико-технічного ліцею. На заході були вручені відзнаки працівників, які досягли особливих успіхів у роботі.
Членкиня родина – Янишівська Ліда Павлівна, учителька фізики, відзначена Грамотою Депармаменту освіти і науки обласної держадміністрації. Вона нагороджена за підготовку переможців обласних олімпіад з фізики та астрономії, учасникі Всеуераїнських олімпіад. З такої нагоди та Дня ліцею відбули невеличкий фуршет у кафе “Шпиндель”.
Такою ж відзнакою – грамотою Департаменту освіти і науки відзначена членкиня родини – Николишак /Погинайко/ Оксана Павлівна, учителька хімії з Калуша. Вона нагороджена за підготовку переможця обласної олімпіади з хімії.
5. У Франківську гостювала Мар’яна Багмут з дочками
По дорозі до Витвиці /26 липня 2025 р./у Франківську гостювала Мар’яна Багмут з дочками Мирославою та Русланою. Гості пройшлися про стометрівці, ознайомилися з центром міста, а потім машиною Мирослава відбули до Витвиці.
6. Тимчасове проживання членів родини у Витвиці
У режимі постійного проживання на садибі у Витвиці не проживає ніхто. Найрегулярніше відвідував садибу-осаду Володя з Болехова. Значно рідше – раз на 3-4 тижні відвідували садибу Мирослав з Івано-Франківська та Мар’ян зі Львова. Ще рідше у цьому році була на садибі Ліда з Калуша. Після ковіду та початку війни фактично тільки раз на рік приїжджали Віра та Марта.
Однак літом оселя ожила. На нашому обійсті літували Віта Лук’яненко з дівчатами – Мількою та Славочкою.
Однак, вони були не єдиними членами родини, які літом жили у Витвиці. На Порошницях у бабусі Оксани кілька тижнів проживали Мар’яна Багмут з молодшою дочкою Русланою.
На Путні, у батьків чоловіка Василя, кілька тижнів, наїздами, жила Оксана Лук’яненко з маленьким Яном. Дівчата майже щодня приходили одні до одних у гості. Найчастіше зустрічалися, звичайно, на садибі. Тоді садиба по-справжньоу оживала дитячими голосами, димом над шашличницею, загальним гамором.
7. Похорон Довбуша
У 2 серпня 2025 року Витвиці відбувся похорон полеглого воїна Василя Мельниковича. Його батько Микола жив на Кривці, був однокласником нашої Віри та сусіди Галі Кокоринець.
Сам Василь оженився на Царківні. Проте сімейним життям тішився недовго. Пішов на війну, сам, добровільно. Однак заповів, що на випадок загибелі похоронити його у рідному селі, де вирстав.
У шкільні роки та і загалом у селі тато полеглого був відомий під вуличним прізвиськом Довбуш. Це вуличне прізвисько сім’ї Василь обрав на війні за свій позивний. Воно, поруч із офіційним прізвищем – Мельникович, зафіксоване і на надмогильному хресті.
Поховали воїна Мельниковича на найпочеснішому місці цвинтаря – на невеличкому підвищенні біля дзвінниці. Тут поховані перезахоронені повстанці часів визвольних змагань УПА та ще двоє воїнів, полеглих на теперішній війні українців за Незалежність.
Від родини на похороні був присутній та віддав шану воїну Мирослав.
8. Посвята у монахи нашого родича – Івана Сабана
На Ясній горі у Гошеві відбулася посвята у монахи нашого родича – Івана Сабана / 2 серпня 2025 р./
Мама новопосвяченого монаха – Марійка є онукою Марії Гошовської – сестри нашої баби Анни Янишівської /для другого покоління/. Таким чином наше друге покоління /Мар’ян, Ліда, Віра, Мирослав, Марта та Володя/ є троюрідними з мамою монаха. Фактично, ступінь родинності такий самий як із Волковецьким Степаном та його сестрою Оксаною.
Ця гілка родини знана у селі як Адамишині. Однак, через її проживання на віддаленому кутку /мікрорайоні/ “Заріка”, вона мало відома навіть другому поколінню. Третє і четверте покоління, на жаль, взагалі майже не знає Витвицьку фамілію.
Посвята була дуже величною. Крім Івана посвячували ще кількох юнаків. Було багато священників, кілька десятків земляків з Витвиці.
Після посвяти у монахи Іван взяв ім’я Давид. Зараз Іван-Давид навчається на випускному курсі Духовного інституту УГКЦ у Брюховичах. Він є активним учасником студентського театру інституту “У каптурах”. Наприкінці року театр гастролював у Франківську. Іван-Давид виконував у виставі головну роль – роль Ісуса Христа.
9. Відхід у засвіти витвицьких земляків – Степана Янковського та Терези Мартини
На початку березня /04.03.25/ місті Долині помер Янковський Степан Степанович. Покійний був нашим родичем по дідови Михайлу Волковецькому. Наше друге покоління з його дружиною Ярославою були троюрідними.
Степан Янковський також був родом з Витвиці. Разом з вуйком Мар’яном Волковецьким /зараз проживає у Дулібах біля Стрия/ належав до першого випуску Витвицької школи після її переходу у статус середньої. Здобув педагогічну освіту, був відомим на Долинщині педагогом та керівником освіти.
Однак, найбільшу повагу та авторитет у районі Степан здобув за свою однозначну і чітку позицію вкінці 80-тих та на початку 90-тих років підчас боротьби за Незалежність. Янковський – багатолітній Голова районної Просвіти, організатор перших мітингів у Долині на підтримку національно-демократичних сил. Саме йому відомий виходець з Долини Омелян Антонович довірив кошти на побудову у Долині величного пам’ятника “Борцям за волю України” та краєзнавчого музею “Бойківщина”.
Поховали Степана Янковського 5 березня у Долині біля могили дружини Ярослави. Від родини на похороні був присутній Мирослав разом із головою обласної “Просвіти” Михайлом Січкою.
В середині листопада /18.11.2025 р./ померла витвицька учителька Мартин Тереза Степанівна
Народжена 01.03.1950 р. у Витвиці. Прізвище по чоловікови – Юрків. Чоловік був родом з Козаківки.
Була майже подругою найстаршого члена нашої родини – “патріарха” Мар’яна, з яким ходили у сусідні класи. Десь за тиждень до смерті Терези вони зустрілися з ним на цвинтарі, щиро раділи зустрічі та обнімалися…
Тереза Степанія була учителькою трьох членів родини з 2-го покоління – Мирослава, Марти та Володимира. Викладала біологію, хімію, основи лісового господарства, була заступником директора школи.
10. Діти Йосипа Янишівського /стрия Юзі/ продали вітцівщину
Подія з нальотом легкого смутку – у листопаді діти стрия Юзі /Янишівського Йосипа Івановича/ продали батьківську садибу.
Стрийова хата мала для 2-го покоління особливий шарм. Вона завжди була оповита певною загадковістю, мала декілька родзинок-особливостей. Одна з них – майже до останніх років вона була крайньою садибою села у долині річки Солотвини. Вище стрийової хати по течії Солотвини – були тільки мальовничі береги, розлоге пасовище, ще далі – село Розточки. Ще одна її унікальність – безпосередньо через край подвір’я протікала річка Солотвина. Зразу за рікою до неї прилягав ліс…
Кожного разу, мандруючи у різних справа на Розточки, стрийову хату минали з особливим пієтом… За таке особливе розташування стрийову садибу дуже любив Павло Погинайко, навіть розглядав варіанти її купівлї. Захоплений красою навколо садиби був і Робін Янишівський з Англії.
Друге життя стрийовій осаді уже як осередку для творчості могла дати Галина Янишівська – дочка Василя, відомий журналіст. Але не склалося.
