У Витвиці, біля садиби Янишівських, відкрито пам’ятний знак борцям за волю України
У селі Витвиці, на межі урочищ Береги та Малиновище, відкрито пам’ятний знак воякам Української Повстанської Армії – Миколі Кравцю та Дмитру Штурмаку.
Цей невеличкий пам’ятник знаходиться біля моста через Лужанку, що веде на згадані сільські кутки-урочища. За мостом одна дорога повертає вліво і йде берегом Лужанки проти її течії – ця вулиця спокон-віків називається Береги. Дорога вправо виходить на куток-вулицю з романтичною назвою Малиновище. Правда, у наші часи ці вулиці-кутки чомусь назвали ім’ям… Лесі Українки.
Власне кажучи, пам’ятний знак розміщений навпроти садиби Янишівських, тобто моєї батьківської хати. Паркан батьківської садиби та пам’ятник розділяє лише дорога, шириною якихось 4-5 м.
1946 рік. Трагедія на березі Лужанки
Вмонтована на пам’ятному знаку верхня табличка нагадує перехожим події осені 1946 року. Тоді тут, на берегах Лужанки відбулася сутичка групи повстанців із сотні “Довбуша” з підрозділом радянського “народного комісаріата внутрєнніх дєл” – НКВД. Люди називали їх просто облавники або москалі.
Повстанці рухалися зі Станківці берегом Лужанки, вниз за течії ріки. Можливо про їх майбутнє пересування вороги знали, в усякому разі тут на них чекала ворожа засідка. Підчас сутички один з них – Микола Кравець, псевдо “Смерека” зі Станківців – був поранений у ноги і впав якраз навпроти нашої хати. Ще один – також поранений партизан – Юрко Кравець – двоюрідний брат Миколи – зумів зникнути через зарослі смерек, що росли біля нашої хати. Вони тягнулися від теперішнього каштану аж до садиби Кокоринців. Третій – Дмитро Штурмак, з Церківни, – загинув від ворожих куль біля садиби П’їликів. Кулі скосили його біля самого берега Лужанки.
Таких збройних сутичок у той час було сотні, чимало з них і на території Витвиці. Проте ця – особлива !!! Особлива своєю дикою, нечуваною азіатською жорсткістю. Пораненого Миколу Кравця нелюди облили бензиною або соляркою і живцем спалили !!!
Я кілька разів підлітком чув від мами розповідь про партизана, спаленого “на Костишиному городчику”. Мені ця подія тоді уявлялася якось театрально – мужній юнак, стоячи на весь ріст з піднятими руками, згорає наче смолоскип. Як стало відомо з виступів на відкритті пам’ятника, все було і трагічніше і прозаїчніше… На землі лежав, стікаючи кров’ю, молодий хлопчина, всього 20-21 років. Вороги підливали у полум’я нафтопродукти, а він горів і стогнав – страшним, нелюдським голосом…
Сусіда Тишківська Катерина /Касі Тишкіська/, чия хата була розташована найближче до місця події, підлітком чула цей страшний стогін і запам’ятала його на все життя. Про це на відкритті знака розказала ще одна уродженка нашого кутка – Катерина Бандра.
Передбачення, що стало дійсністю
Про цю страшну подію у радянські часи особливо не розповідали. Та й нагадувала вона скоріше легенду. Навіть моя мама, крім мене, іншим дітям про це не розказувала. На всяк випадок, щоб не сказали десь зайве.
Однак під час навчання у Львівському університеті імені Франка доля звела мене ближче із колишнім витвичанином і сусідом – Ільницьким Тадеєм Степановичем /Тадзьо Ільницький/. Їхня садиба не збереглася, вона знаходилася по сусідству із садибою Василя Ільницького.
Тадей не лише підтвердив розповідь про цю жахливу подію, але мав відношення до її продовження. Будучи майже підлітками, незважаючи на небезпеку попасти під каральну машину НКВД, він разом із ще одним сусідом його віку – Данилівим Михайлом /Михайло Матіїв/ наважилися на відважний вчинок. Вечором вони забрали у верету страшні обгорілі рештки повстанця і сховали у прибережних зарослях. Через кілька днів, коли облавники на якийсь час вийшли із села, хлопці таємно поховали тіло на нашому сільському цвинтарі.
Ще тоді, у 70-ті роки у Львові, Тадей Степанович, який ніколи не сумнівався, що самостійна Україна буде – переконував мене, що колись на місці цієї трагедії буде пам’ятник…
Ініціатором створення пам’ятника стала Бандра Катерина, сестра згаданого вище Михайла. Зараз вона живе на кутку Кривець. Хата її батьків майже навпроти нашої, на протилежнім березі Лужанки. Катерина, під ім’ям “Касі Матійова”, часто згадувалася у розповідях нашої мами як подруга її дитинства.
Ініціативу пані Катерини підтримав голова сільського осередку “Просвіти” Степан Штурмак та голова Витвицької об’єднаної територіальної громади Микола Шикор. До речі, він також народився і виростав на Малиновищі.
Урочистості та освячення пам’ятного знаку відбулися 20 травня 2018 року. Чин освячення пам’ятника здійснив священник сільського храму УГКЦ отець Петро Євчук у співслужінні із ще одним отцем з Івано-Франківська. На захід прибуло чимало гостей – серед них уродженець нашого кутка, відмий державний і політичний діяч Степан Волковецький.
Народна будова
Будівництво пам’ятного знаку відбулося методом народної будови та народного фінансування, переважно по суботах, від 12-го по 19 травня 2018 року. У ньому брали участь представники практично усіх садиб Малиновища та Берегів.
Одні допомагали технікою /Микола Носович, Михайло Тишківський, Володимир Янишівський з Болехова/ та матеріалами /Микола Носович, Микола Шикор, Мищак Микола/, інші працювали на будові. Зокрема, бетонні та опоряджувальні роботи виконували Штурмак Степан, Тишківський Дмитро, Шикор Василь /зі Львова/, Володимир Янишівський /з Івано-Франківська/, Павло Погинайко /з Калуша/, Тишківський Василь Михайлович, Мелещко Степан, Котоус Роман та інші молоді хлопці, яких я уже не всіх і знаю.
Руслан Данилів з дружиною здійснили озеленення народного пам’ятника сучасними декоративними кущами та деревами. Пам’ятні табличка та флагштоки поофірували Мар’ян та Мирослав Янишівські /Львів та Івано-Франківськ/. Микола Гладун подарував на пам’ятний знак прапори.
Учасників будови підтримували канапками та варениками Катерина Шикор, Катерина Бандра, Марія Витвицька, Ліда Погинайко /Калуш/ та наш депутат до сільської ради Ірина Процак.
Згадати всіх
Копаючи з головою ОТГ – Миколою Шикором яму під фундамент пам’ятника, я згадав розповіді свого діда Михайла Волковецького про те, як він з його прадідом – Миколою Борисом /Федьовим/– зустріли закінчення першої світової війни. Після розпаду Австрії у 1918 році вони не пішли додому, а разом з іншими витвицькими вояками колишньої австрійської армії залишилися “ще повоювати за Україну”.
Я згадав, як у 1989 році Оксана Волковецька /Чепіль/ на конкретних даних, по-садибно, демонструвала мені, що на наших Берегах і Малиновищі немає ні одної хати, котра би хоч якимсь чином не приклалася до появи самостійної України.
Так помалу народилася думка, що “наш” пам’ятник має бути не лише на вшанування полеглих тут названих повстанців. Він має бути дорогим кожній родині нашого кутка. Кожен має тут згадати і когось зі своїх предків, родичів, сусідів. Зокрема:
Згадати вояків 9-го галицького піхотного полку австрійської армії, що воювали проти російських окупантів ще у першу світову війну /1914-1918 р.р./ – Волковецького Михайла Федоровича, Волковецького Степана Федоровича, Тишківського Василя Романовича, Бориса Миколу Федоровича, Ільницького Степана /батька Тадея/, Ільницького Василя, Витвицького Михайла /Сотника/, Рижана Степана та інших, усіх я вже я не пам’ятаю, але пам’ятають їхні родини.
Бо ж і на тій, уже дуже далекій першій світовій /австрійській/ війні, діди і прадіди протистояли тому ж окупантові, що і сьогодні топче українську землю на Донбасі. Це – російський імперіалізм.
Більшість із них після розпаду Австрії залишилися захищати Західно-Українську Народну Республіку від польських окупантів /1918-1919 р.р./. За даними опублікованого недавно у Києві щоденника відомого витвичанина Михайла Селешка – таких витвицьких вояків-добровольців було біля 40 осіб !!!
Житель Малиновища – Якимів – відомий у сільських переказах як Титус – був головою села у часи ЗУНР. Його садиба була на Мочірах, приблизно навпроти теперішньої хати Михайла Тишківського. Скатований після поразки ЗУНР у польських в’язницях, він помер у молодому віці.
Згадати вояків радянської /1941-1945/ і польської /1939 р./ армій, що воювали з німецькими окупантами – Волковецького Василя Степановича, Тишківського Миколу Васильовича, Бориса Йосафата Миколайовича, Кокоринця Михайла Івановича, Кокоринця Миколу Івановича, Стрипу Миколу Михайловича, Шміляка Йону Петровича. Згадати Гладуна Дмитра з Берегів, що вернувся з німецького фронту без ноги, але кожного року мусив їздити на лікарську комісію підтверджувати інвалідність.
Не вернулися на Малиновище, поклали голови на “німецькій” війні – два брати – Борис Василь Михайлович та Борис Микола Михайлович з Пом’їрка та Рижан Йосип Степанович /Генів стрий/. За переказами очевидців Рижан відзначався на фронті безоглядною хоробрістю. Не повернувся з фронту до своїх чотирьох маленьких дочок Коцур Йосип Іванович – тато найближчої нашої сусіди Марії Витвицької.
Згадати Витвицького Василя Степановича /Сотникового/, що разом з братом Зеновія Красівського загинув у рядах Українській Повстанській армії і похований у братській могилі у Войнилові. Згадати просту жінку, відому усім як Квецку, дівоче прізвище Гладун, що була у перших відділах Повстанської армії на Волині.
Згадати родичів і сусідів, що допомагали повстанцям, наприклад, скромного Матвія Даниліва – сусіда через ріку. Він на Ропишному проводив стройову і тактичну підготовку наших партизанів. Михайла Стрипу, що у часи збройної боротьби був повстанським станичним села. Згадати сім’ю Борисів-Тишківських з Пом’їрка, на садибі яких була облаштована друкарня, де постійно жили і працювало кілька дівчат-друкарок, готувалися документи підпілля. Згадати родину Петра Рижана, на великій садибі якого часто зупинялися на постій партизани-повстанці.
За участь у визвольному русі аж дві сім’ї з наших невеличких кутків були вивезені на Сибіри – це сім’ї Петра Рижана та Миколи Гладуна. Петро Рижан назавжди залишився у Караганді, попавши під обвал у шахті.
Вийшла заміж на наш куток і побудувалася на Берегах – Оля Крупеник-Семків. Її мама була вивезена у Сибір з Вигадівки, за те, що два її брати /Олині вуйки/ Сенюк Микола Васильович і Сенюк Михайло Васильович загинули у повстанцях. Вона народилася у Сибіру як дочка депортованих. У Витвицю приїхала уже у 5-тий або 6-тий клас.
Ну і, звичайно, кожна сім’я допомагала повстанцям матеріально. Відповідно до встановленого станичним порядку і черги, постачала продукти, одяг, взуття. Цей незвичайний феномен європейської історії – армію без держави – підтримувала і утримувала своєю працею та потом кожна сім’я нашого кутка, Витвиці та краю загалом.
Зрештою, поява Степана Волковецького – уродженця нашого кутка у 1990 році у Верховній Раді України першого скликання, яка проголосила Незалежність України – також не випадкова !!!
Впродовж двадцятого століття
боролися з окупантами України
Так народився задум ще однієї таблички на нашому пам’ятному знаку:
“Cвітлої пам’яті жителів та уродженців Малиновища та Берегів, котрі впродовж двадцятого століття боролися з польськими, німецькими та московськими окупантами.
Честь і шана – батькам, дідам і прадідам, родичам і сусідам, котрі воювали на австрійській та німецькій війнах, захищали Західноукраїнську Народну Республіку, боролися в рядах Української Повстанської Армії, були ув’язнені у тюрмах та концтаборах, вивезені на Сибір, допомагали повстанцям !”
Мирослав Янишівський.
26 травня 2018 р.
Витвиця – Івано-Франківськ