1957 рік

Вересень 1957 року. Пригода у Рівеньці

Передмова

Яскравим елементом родинного фольклору, з яким виростало друге покоління, були розповіді про те, як на діда Михайла /Волковецького/ напав ведмідь.

Будучи зовсім маленькими, ми не раз уявляли собі як наш відважний дід, мало не “за барки” бореться з ведмедем, захищаючи чужих дітей і худобу.

Надіюсь, що ця історія буде цікавою і для наступних поколінь родини: третього,  четвертого і дальніших.

Місце дії – урочище Рівенька

Рівенька – мальовиче урочище у басейні  Малинінського /нашого/ потоку. Має форму видовженої плоскої /рівної/ поляни, від чого і пішла назва. Однак на відміну від власне Потоків, вона не входить у заплаву потоку, а піднята над нам на 5-10 метрів, утворюючи своєрідне плато. Власне кажучи, вона розташована на схилі хребта, що несправедливо називається чомусь Гошівським верхом, у його найнижчій ділянці.

На цьому ж схилі, вище над Рівенькою, розташовані і інші урочища /поляни/, які згадуються тут – урочища Кут,  Рубанищі та Пнів’йи.

Ще недавно, кілька десятиліть тому, площа відкритої частини Рівеньки була не менше півгектара. Однак у зв’язку з різними обставинами, вона інтенсивно заростає лісом, яким оточена зі всіх сторін.

У верхній частині Рівеньки знаходиться досить повноводна лісова криниця. Звідси також розходяться стежки на згадані Кут, Рубанищі та Пнів’йи.

За нашої пам’яті /другого покоління/ Рівенька використовувалася виключно як сінокіс, хоча, за спогадами предків, там колись колосилися жита. У давніші часи /19 століття/ урочище, очевидно, було власністю наших предків, так як у “доколгоспну еру” там господарював брат діда Михайла – Степан Волковецький /дід теперішнього Степана Волковецького/.

Учасники події

Була друга половина вересня 1957 року. Діти шкільного віку, які  впродовж літа були основними пастухами у господарствах своїх батьків, уже приступили до навчання.  Основний тягар пастуших обов’язків у цей період ліг на плечі людей похилого віку і дітей дошкільного віку. Не без того, що при нагальних господарських потребах, інтереси освіти відсувалися на задній план, і серед пастухів цієї пори попадалися і учні.

Пастухи збиралися у гурти, які складалися з представника похилого або майже похилого віку та кількох дітей, які “працювали” під його керівництвом. На практиці часто виходило так, що крім худоби старенькі мали наглядати ще й за дітьми, принаймі відчували за них моральну відповідальність.

Одна з таких компаній горнулася до нашого діда – Михайла Волковецького.  Дідові тоді уже минуло 70 років. Він був уже згорблений, ну і, звичайно, вже не настільки прудкий, щоб бігати за худобою. При потребі, це робили його підопічні. Він здійснював, по сучасному кажучи “загальний нагляд”.

На жаль, мені не вдалося встановити всіх учасників описуваної  пригоди з числа дітей. У різних розповідях їх фігурувало 4-5 осіб. З дідових розповідей нібито пригадується Степан Тишківський “з гори” /Штен/, Славко або Богдан  Бориси /Петра Параниного/. Нібито там був і відомий Євген Рижан /Геньо/, хоч він уже був шкільного віку.  У часи мого пастушення про цю пригоду розказував мені, як очевидець,  і покійний Тишківський Василь, наш сусід через вулицю.

Достеменно відомі, крім діда,  два інші учасники пригоди – ще живий і бадьорий Степан Борис /Стефко Магди Кокоринцьової/ та покійний Шміляк  Іван /Йона/.  Однак вони включилися у пригоду, після її апогею.

Несподіваний гість

Отже, одного погідного вересневого дня група малолітніх пастухів на чолі з дідом Михайлом пасли худобу у Рівеньці.  День уже наближалася до обіду і худоба, в основному, зосередилася у верхній частині поляни. Ніщо не віщувало небезпеки. Діди гралися у свої дитячі забави, частини худоби уже румегала. Дід напівдрімав у затінку.

Раптом загавкали собаки, тривожно зарикали корови, зарепетували діти.  Дід зірвався на рівні ноги і побачив, що з лісу, з верхього боку, зі сторони Рубанищів  вийшов величезний ведмідь. Точно пригадую з дідових  розповідей, що ведмідь він був дуже великим, його зріст, нібито, був таким як людини.

Діти  і худоба (!!!) кинулися не в розтіч,  а до людини, до діда. Вмить дід опинився у центрі кола, утвореного дітьми, коровами і козами. Все це страшенно верещало, рикало і мекало. Діти у паніці хапали за руки, за поли куфайки…

Цей момент, що свійська худоба кинулася за захистом до людини мене завжди вражав, я його уточнював чимало разів і стверджую, що було саме так.

“Най бере мене”.

Дід моментально зрозумів, що ситуація критична, однак він не кинувся тікати. Достеменним таки є факт, що життя чужих дітей він поставив вище за власне.  Напевно, в цей момент у ньому востаннє прокинувся колишній підофіцер австрійської та галицької армії. П’ять років на двох війнах залишили на рівні інстинкту обов’язок моментально брати відповідальність на себе і думати про підопічних.

Дід скомандував дітям бігти униз, у Потоки, а він поки зможе буде стримувати ведмедя.  За словами очевидця цієї події – Степана Бориса – дід кричав, що він уже старий, що його не шкода, най ведмідь бере його, що він не пустить ведмедя гнатися за ними.  На диво, діти послухалися, хоч ведмідь був уже метрів 15-20 від них.

Очевидно, це був справжній командирський голос, який не лише не терпить заперечення, але і вселяє впевненість.

Мить довжиною у вічність.

За кілька хвиль ведмідь вступив у коло худоби і посунив до центру, до діда. Коли відстань між ними стала кілька метрів їхні погляди зустрілися. Вони довго дивилися один на одного.  Казав дідо, що ніби цілий вік…

Невідомо, що врятувало діда Михайла. Можлива невеличка сокира у руці, яку дід завжди носив за ременем, можливо ведмідь просто хотів зблизька подивитися на дивака, який не кинувся тікати, а став проти нього. На все  є таки  воля Божа.…

Грізно рикнувши ведмідь ударив лапою найближчу козу, яка стояла біля нього, розвернувся, закинув її на плечі, і пішов у сторону кринички…  Нещасна  ще довго і страшно кричала…

Коза виявилася власністю Василя Романового – тобто Тишківських. Вони були найближчими нашими сусідами, їхня  хата стояла там, де зараз господарське приміщення Рузі Тишківської.

Несподівана підмога

В цей час з Кута та Пнів’я несподівано надбігли із сокирами уже згадувані сусід Іван Шміляк /Йона/ та Степан Борис /Стефко Магди Кокоринцьової/. Вони рубали тички на фасолю. Почувши дідові крики і дитячий лемент, зрозуміли, що сталося щось незвичайне і прибігли на допомогу.

Таким чином,  ведмедю не вдалося негайно поласувати сусідською козою. У ситуації, коли проти нього опинилися  озброєні сокирами двоє дорослих чоловіків та підліток він відклав трапезу.  Кілька разів грізно зарикавши,  він  залишив  розпороту козу і помандрував догори, у сторону Рубанищів…

 

“Збудіт мене,  бо на мене напав ведмідь”.

Дідо Михайло за свої 86 років не раз зустрічався зі смертельними небезпеками та бідами. П’ять років на “австрійській” та “українській” війні, тяжкі сорокові роки, втрата усього набутого у пожежі 48-го року – говорять самі за себе.  Не раз приходили у його сни штикові атаки-штурми, інші фронтові жахи та життєві негаразди.

Проте  після 57-го року найжахливішим його сном-спогадом  стала пригода в Рівеньці.  Вона якось дивно вписалася у підсвідомість…   Ми, витвицькі онуки, пам’ятаємо, як дідо не раз серед ночі уві сні голосно кричав до нашого тата: “Славку, збудіт мене, бо на мене напав ведмідь”. Тато і ми знали, що в таких треба вискакувати до діда на піч і термосити ним, поки він не пробудиться.   Виходить, що він водночас знав, що це сон і все одно жахався…

*  *  *

Люди не раз захоплюються героями книжними, знаменитими, далекими.  На жаль, часто ми просто не усвідомлюємо, що навколо нас також справжні герої.  Це звичайні люди – наші рідні, сусіди, знайомі. Пригода з ведмедем у Рівеньці – підтвердження цьому. Причому ні ми, онуки, ні рідні, ні друзі-сусіди нашого діда, звичайно, ніколи не вважали його героєм. Тим більше не вважав себе таким і він.

 

Янишівський Мирослав Ярославович
Івано-Франківськ-Витвиця.  20 лютого 2016 р.

 

 “Най бере мене” 

Спогад Степана Бориса про пригоду у Рівеньці 1957 року

Степан Борис – наш витвицький сусід через три хати. Його садиба знаходиться на вході в урочище Долинка. Мама Степана – Кокоринець Магда – була сестрою Миколи та Михайла Кокоринців. Магда рано повдовіла, її єдиний син Степан батька навіть не памятає. Поскільки Степан виростав лише з мамою, то він більше відомий на нашому кутку не так за батьківським прізвищем, як за неформальним – Стефко Магди Кокоринцьової. Степан основну частину життя прожив у Калуші, де був сусідом наших Погинайків. На пенсії перебрався назад до Витвиці, де спорудив на рідній садибі сучасний будинок.

… Це був вересень 57-го року. Дату я визначив виходячи з того, що тоді я навчався у сьомому класі.

Одного вечора мама “попросила” мене піти у ліс і нарубати тичок на фасолю. Крім мене мамі не було кому допомагати… Тож замість школи, на другий день я взяв сокиру і пішов на Кут рубати тичі.

Трохи нижче, у Рівеньці у цей час пасла малиніська худоба. З дорослих там був тільки ваш дідо Михайло Волковецький, з ним було кілька дітей з різних хат. Це були діти переважно дошкільного віку. Зі школярів, здається, був Штефан Миколи Тишківського /уже помер/.

В якийсь момент я почув дитячі крики і несамовитий голос вашого діда: “Діти, тікайте. Я його стримаю. Я вже старий. Мені все одно. Най бере мене”. Ці вигуки повторювалися.

Я зразу впізнав голос діда і зрозумів, що сталося щось незвичайне. Схопивши сокиру, я  кинувся по стежці у Рівеньку.

Ця стежка виходила у верхню частину поля, там де криничка. Вибігши з лісу, я побачив вашого діда, якого зі всіх сторін, тісним кільцем обступили корова, телята та кози…   Дітей не було уже ніяких.

У цей час з лісу із сокирою зі сторони урочища Пнів’я надбіг також сусід Йона. Як виявилося, він там недалеко теж рубав тички.

Заїкаючись від хвилювання дідо розказав-прокричав, що на них напав ведмідь. Він тут  дітьми-пастухами пас худобу. Раптом із кущів, згори, вийшов ведмідь і попрямував до них. Діти перелякано закричали, замість тікати, кинулися до нього і вчепилися за руки. Заметушилися і худоба і також кинулася до нього.  Дітей він відігнав і вони побігли  Рівенькою униз, у Потоки, а дід залищився їх “прикривати”.

Зі слів діда ми зрозуміли, що ведмідь нагло заліз у коло-натовп худоби із дідом у центрі.  Вибрав одну з кіз /здається, Василя Романового/ дав поза вуха, закинув на плечі і пішов попри криницю униз.

Ми кинулися, куди показав дідо і побачили  зовсім поруч, у кущах, десь 10-15 м унизу, зліва від криниці, ведмедя. На землі лежала розпорота  коза, було видно кров і нутрощі. Якийсь час ми дивилися один на одного: я, Йона і ваш дідо на ведмедя, а ведмідь на нас…

Першими нерви не витримали у ведмедя. Він залишив козу і несподівано пробіг майже  попри нас догори, у Пнів’йи. Я і Йона після де-якого заціпеніння нащось кинулися із сокирами за ним…  Добре, що нам не вдалося його догнати…

 

Борис Степан.

Запис Мирослава Янишівського

Івано-Франківськ-Витвиця.  20 грудня 2015 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Коментарі : 2

  1. Янишівська Віра сказав:

    Я розчулилась ,розплакалась ,згадалось ,дитинство ,мама тато ,дідо Михайло ,рідна хата!! Як давно це було!

  2. Оля сказав:

    Чудова оповідь. Ми читали вголос і щиро потішились :))