Домівка НовиниДіду, прийом!

Діду, прийом!

Минулий рік для родини Лук’яненків був напевно одним із найважчих, адже, скільки подій, скільки пережили ми – напевно мало кому гадано. Інколи, вже навіть ми говорили, що нам як пороблено. Але , Дякувати Богу, треба було просто змиритись, що в житті є як хороші, так і не дуже щасливі події.  Тому, ця історія, швидше з розряду сумних, але таких теплих по спогадах.

Це не розповідь про величні Карпати чи мальовничі села. Це історія про інше життя. Життя, яке було сповнене праці, турботи та щоденної боротьби над собою.

Всі, хто знає, мій тато родом з села Мироцьке (Київська обл). Народився в звичайній сільській сім’ї. В сім’ї бабці Наді та дідуся Володі.

Дуже багато думавши, останнім часом, я намагалась зрозуміти поняття такої категорії, як любов. Не такої, як швидкоплинне, а як процесу. Прийшла до висновку, що є одна із найвищих видів любові. Це безумовна любов- любов, яка нічого не потребує в замін. Ти просто віддаєш все, заради когось.

Ніколи не помічавши цього, я думала, що моя бабця Надя і дідусь Володя – живуть взагалі по принципу: а що скажуть люди і яка іще любов?

І тільки в сумну мить, я почула слова бабці: “што же я буду дєлать бєз тебя? Ти же всєгда мєня слушав. “(Дослівно . Діалект цієї місцевості) і тут ти розумієш. Що ось вона любов в іншому проявленні і описанні.

А потім думаєш, ну а як можна було його не любити? Людину, яка все своє життя віддавала комусь свій труд, працю, а головне час та здоров’я. Людину, яка ніколи і нікому не відмовила в допомозі. Побудувати церкву – дід в перших рядах, на грядці – дід з мотикою вже скопав пів городу. А скільки всього було ще не зроблено і вже не буде зроблено, тому що пізно.

Пізно приїжджати частіше до дідуся, пізно бачити в ньому його велику любов до внуків, пізно бачити цю пару людей, які все моє свідоме життя були разом! Залишається лише згадувати та жити, бо життя швидкоплинне.

Дідусь залишив за собою двох дітей, чотирьох внуків та чотирьох правнуків.

Присвячується пам’яті діда Володі.

15.01. 1937 р. –  20.06.2015 р.

Діду, прийом.

Я виросла, дістаю до педалей,

і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду.
Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам.
Мені вже не так цікаво, що же там далі,
тим паче, що стільки із того “далі” тепер позаду.
В шахи не граю. Все ще не вивчила поіменно
всіх бородатих гуру твого історичного комунізму.
Не народила, не зустріла справжнього мена,
стріляла в публічному місці, падала п’яна в Сену –
нічим пишатись, все радше із списку “різне”.
Ти би розслабився – всі навколо дорослі, анітрохи не діти.
Нікому нічого не винні, все робимо швидко і не навзаєм.
Постійно не вистачає на щось, без чого ніяк не можна радіти.
Втім, там, де ти зараз є, ти значно краще знаєш,
що таке “немає часу”, що часу взагалі немає.
Я засинаю без казок і платівок, але на початку літа
прокидаюся часто і захлинаюся від повітря, світла і світу,
цього прекрасного світу, який не ясно з чим їсти.

(С) К. Бабкіна

Response code is 404

Читайте також

Залишити відповідь до Янишівська Віра Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Коментарі : 1

  1. Янишівська Віра сказав:

    Дуже зворушливі спогади! Вічная пам.ять Вашому дідусю!