Домівка БлогЯворина-2018

Яворина-2018

 Яворина-2018

 Біля села Липа Витвицької ОТГ /Долинський р-н/ відбулася патріотична акція  “Яворина-2018”.

В цьогорічній “Яворині” узяли участь також двоє представників родини Янишівських, крім мене тут “фестивалила” також Погинайко Оксана, моя  племінниця, похресниця і кума в одній особі.

Патріотична акція “Яворина” є щорічною. Вона проводиться на вшанування пам’яті курсантів  офіцерської школи УПА “Олені” та крайового провідника ОУН Ярослава Мельника /Роберта/.

Школа функціонувала тут у 1944 році, була розгромлена радянськими військами восени того ж року. У нерівному бою загинула значна частина курсантів школи. Бункер крайового провідника Роберта знаходився неподалік у урочищі Глибокім. Він був виявлений і знищений “москалями” восени 1946 року.

У 1983 році група патріотів відшукала цвинтар. В 1991 році там збудували капличку і впорядкували цвинтар. Пізніше був відновлений і бункер крайового провідника у Глибокім.

Починаючи з 1988 року, в першу неділю після свята Петра й Павла, сюди з’їжджаються люди з цілої України та навіть із закордону. Їдуть аби відчути подих історії, перенестися у той час, коли тут гриміли повстанські скоростріли.  Пригадую, яке величезне враження у 2012 році справила екскурсія цими місцями на мого двоюрідного брата Робіна Янишівського, який народився та виріс у Великобританії.

Програма заходів передбачає підйом на полонину Яворина до цвинтаря полеглих курсантів школи, до відбудованого бункера Роберта в урочищі Глибокий /перший день/ та фестиваль патріотичної пісні “Яворина” в урочищі Розтока.

 Офіцерська школа та  бункер Роберта в історії моєї родини

Історія офіцерської школи і падіння бункера Роберта пройшли і через історію моєї родини. Вони знайшли певний відбиток і у наших сьогоднішніх справах.

Починаючи з осені 1944 року, зразу після переходу через наші краї на захід радянсько-німецького фронту, мої батьки – Волковецька Оксана Михайлівна та Янишівський Ярослав Іванович учителювали у селах Липа, Лужки, Станківці, Козаківка. Тато у ті часи навіть був директором школи у Козаківці.

 За їх розповідями – околицю фактично контролювала влада не радянська, а повстанська, українська. Компетентні представники повстанців приходили і до школи, відвідували уроки, перевіряли програми тощо. Не дай Боже, щоб у конспектах там були згадки про Леніна-Сталіна та комуністичну партію. Значна частина кожної учительської зарплати йшла на потреби повстанців. Ці внески підтверджувалися одержанням певної кількості повстанських грошей-облігацій – бофонів.

Не пам’ятаю точно, в котрому саме із сіл мама учителювала  восени 1944 року, коли відбувся бій на Яворині. Однак, пригадую її розповідь, що москалі звозили своїх поранених спочатку до “її школи” і що поранених було дуже багато. Там їм надавали певну медичну допомогу і відправляли у Болехів.

Восени 1946 року, коли був розгромлений бункер Роберта мама  учителювала у Станківецькій школі. Там же, на другім поверсі був житло для учителів.  За її спогадами пізно вночі у школу  загримали радянські вояки. Їх було дуже багато, серед них кілька сяк-так перев’язаних поранених.

У дворі, на коні, обплутаний шнурами був прив’язаний до коня полонений повстанець. На голові у нього була плащ-накидка. Здогадуючись про зв’язки учителів з повстанцями, офіцери запитали маму чи вона його знає. Для цього з голови полоненого на якийсь час скинули накидку і освітили обличчя. Мама сказала, звичайно, що не знає, хоч зразу впізнала у ньому тодішнього односельчанина Йосипа.

Тривалий час місцем базування офіцерської школи було урочище Басарабка, зараз більше прижилася його нова назва – урочище “Табори”. Воно знаходиться за селом Козаківка, у якому в цей час працював мій батько. Зрозуміло, що без належного контакту з повстанцями така робота була би неможлива.

Тож не дивно, що мій батько був учасником першої “Яворини” на початку  90-тих. Тоді ще не було такої організації цього заходу як зараз – дощовики, намети, сцена, виїзна торгівля тощо. Разом із сусідом Рижаном Євгеном /Геньом/ їм прийшлося ночувати просто під кущем, накрившись одною куфайкою.  В результаті приїхав із Яворин хворий, але у дуже піднесеному настрої.

Через півстоліття, вкінці 90-тих років, будучи директором Івано-Франківського фізико-технічного ліцею, я включив відвідання Басарабки-Таборів  у програму краєзнавчої практики ліцеїстів першого курсу /дев’ятикласники/.

У період практики ліцеїсти проживають у школі села Козаківка. І ось уже 21 рік поспіль вони здійснюють одноденний піший похід в урочище Табори, де базувалася офіцерська школа. Там відбудовано один з бараків школи /барак сотні Чмелика/, збудовано капличку, поруч – повстанська могила. Це – найпротяжніший похід за всю 6-денну краєзнавчу практику, не менше 12 км в одну сторону. Однак, дякуючи наполегливості керівника практики Пирога Ю.С. та ліцейних учителів-наставників, патріотичному духу самих ліцеїстів похід “на Табори”  жодного року при жодній погоді ще не був зірваний.

Яворина-2018” очима вдячного глядача

І ще кілька слів про саму організацію заходів “Яворина-2018”.

Випущений буклет дає довгий перелік організаторів цьогорічного фестивалю, однак основне навантаження з підготовки заходу лягло на керівництво та працівників апарату Витвицької ОТГ. Попри скромні фінансові можливості, на мою думку, вони непогано справилися із цими завданнями.

 Приємно вражає також перелік учасників пісенного фестивалю. Всупереч очікуванню це не був фестиваль восьми сіл басейну ріки Лужанки, що входять у Витвицьку ОТГ. Учасниками пісенного дійства були представники багатьох областей України, столиці та навіть закордонні гості – українці із Сербії.

Як учасник “Яворин-2018” щиро дякую усім, хто приклався до організації і проведення цьогорічного дійства, а насамперед – голові ОТГ, своєму доброму витвицькому сусідові Миколі Шикору.

 

Мирослав Янишівський.  

Уродженець села Витвиця, житель міста Івано-Франківська, 
 директор Фізико-технічного ліцею Івано-Франківської обласної ради, 
17 липня 2018 р.

Читайте також

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *