Владзьо

Владзьо був з Карпат. Власне, тут його Владзьом ніхто не називав. Вовік, чи просто Вова. Ніхто й не знав, що насправді він – Владзьо. Лише ті, домашні, племінники, Оксанині діти.

Владзя тут називали «бандьорою». Просто тому, що був із западної, а там усі – «бандьори». Хоч який з Владзя бандерівець. Втік він сюди, то правда. Але не через УПА, не від репресій. Від колгоспу. Не хотів рабом бути, то загнався аж на другий край України. На Донбас. Ще й під землю заліз. Так і проробив все життя шахтарем.

Поки був молодий, їздив додому. Ще був живий тато. Та й сестрі помагав, шестеро дітей все-таки. А як тата не стало, почало все даленіти. Нікуди ж і їхати. Батьківська хата згоріла ще у 48-му, а нова вже йому чужа, хоч як йому там раді. Вже й сам не пам’ятає, коли востаннє там був. Років з 30 минуло, може, й більше. Трохи приїжджали Оксанині діти або зяті. Оті вже бандерівці справжні, як казали в селі «закорЕні». А він… Він – то таке.

Як шахта скінчилася, Владзьо розвів собі город. Все в нього було і все родило: і помідори, і бульба, і огірки, словом, жити можна і без тих грошей. Так і жили усі 90-ті. Як став президентом Віктор, була надія на краще. Свій хлопець, донбаський, знав життя. А бач як вийшло. Утік аж у Ростов. Зовсім як він колись з Витвиці.

А тепер що? Він старий, відрізаний від світу, з його шахтарської пенсії в ЛНРії ніц і не лишилося, а їздити по українську на той бік – нема сили. Дякувати Богу, що є льох і старі запаси. А сміялися з нього, що наскладав, як на війну. І на тобі. Чи хоч не наврочив.

– Таня, а йди сюда, дєтка. Посповідатися би мені. Батюшка нужен.

 

***

Власне, історія з батюшкою для бабциного брата – вуйка Владзі – надихнула мене написати цей маленький скетч. Таня – прийомна донька вуйка – несподівано отримала з тим простим проханням проблеми. Батюшка з МП допитався, звідки родом вуйко, погуглив і заявив, що сповідати його не буде, бо там всі – греко-католики. Дивним чином зашорений московський піп став для цієї жінки джерелом нових знань, бо їй довелося розбиратися, хто такі ці страшні греко-католики, дзвонити до «тих» і розпитувати, з якого боку роги ростуть. Адекватного священника для вуйка Владзі вона все ж знайшла, а на сам День незалежності вуйко помер. Вуйкові було 88. З окремих епізодів вуйкового життя можна написати роман, як, власне, з більшої частини того покоління. Ймовірно, колись я таки його напишу – великий текст про неймовірні долі тих, хто прожив на перший погляд цілком звичайне життя.

Читайте також

Залишити відповідь до Янишівський Мирослав Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Коментарі : 1

  1. Янишівський Мирослав Янишівський Мирослав сказав:

    Дякую, Олю, за теплий і високо художній текст. Визнаю, що я би так не написав, хоч і люблю писати про нашу незвичайну родину. Особливо про долі родичів на тлі великих історичних подій.
    На жаль, вуйко Владзьо був правий, коли не вірив у мої оптимістичні запевнення, що ми ще зустрінемося на українському Донбасі. Схоже, що скоро могилу стрийка Павла у Торонто можна буде відвідати легше, ніж вуйка Владзі на Донбасі.