Домівка Документи і матеріали1991.11.12. Янишівський Ярослав Іванович. Спогад про друга Зіновія.

1991.11.12. Янишівський Ярослав Іванович. Спогад про друга Зіновія.

Передмова до публікації

У листопаді 2019 року минає 90 років з дня народження Зіновія Красівського – уродженця села Витвиця.- великого українця, борця за волю України.

У ці ювілейні дні в інформаційному просторі з’являється чимало публікацій про нашого великого земляка. Пропоную увазі родичів та інших читачів родинного Сайту спогади мого батька – Янишівського Ярослава Івановича. З цими спогадами батько виступив на вечорі, що відбувся у сільському клубі у листопаді 1991 року і був присвячений першим роковинам пам’яті Зеновія Красівського.

 Постать Зіновія була добре знана і шанована у нашій витвицькій сім’ї.  

Батько Зіновія Михайло і мій дід Михайло Волковецький були комбатантами першої світової війни. Вони разом воювали у 9-ому галицькому піхотному полку австрійської армії. Після розпаду Австрії обоє зголосилися до українського війська і ще майже рік захищали  Західноукраїнську народну республіку.  За спогадами мої мами – Янишівської /Волковецької/ Оксани /1929 р.н./ – колишні комбатанти залишилися друзями і після повернення до села, часто відвідували садиби одне одного.

Крім того, моя бабуся по мамі (Витвицька Мариня Ігнатівна) – однією з ліній родоводу походила з Красівських. Тож моя мама із Зіновієм мали спільних предків, були родичами, але з різних поколінь. А так як за Польщі вони навчалися у витвицькій школі в одному класі – то це давало підстави Зіновію жартома вимагати у моєї мами, щоб вона називала його вуйком /дядьком/.

Близьким товаришем Зіновія був мій батько – Янишівський Ярослав Іванович /1926 р.н./. Хоч  він був на 2 роки старший від Зіновія, вони товаришували, бо разом навчалися у 1942-1944 роках у Львові у гімназії.

У пізніші часи – шістдесяті-вісімдесяті роки, коли Зіновій був уже відомим борцем за волю України,  їхня дружба продовжувалася. Коли  Зіновій появлявся у селі вони, як правило, зустрічалися. Був ще третій друг – Равлюк Богдан Афтанасович. Цих контактів дуже боялася наша мама, бо її страшенно лякала перспектива, що  москалі можуть тата посадити і вона залишиться сама із шістьма дітьми. Адже жодних сумнівів про що говорять ці друзі при зустрічах у мами не було.

У 1967 році КГБ викрило Український національний фронт – підпільну націоналістичну організацію, одним з організаторів і керівників якої був Зеновій Красівський. З уродженців та жителів Витвиці тоді арештували Зіновія, згаданого Богдана Равлюка, Тадея Ільницького, із сусідніх сіл – Ярослава Лесіва, Дмитра Квецка, Михайла Дяківа.

Мій батько також одержав повістку на допит. За порадою діда Михайла, їхав туди з уже спакованим клунком для тюремної камери, з переконанням, що буде арештований. Однак обійшлося, Господь почув мамині та наші Молитви. За словами тата, його майже цілий день допитували як свідка  про взаємини із Красівським та іншими учасниками організації.

 Рукопис цього спогаду я виявив серед численних паперів татового архіву. Так як я був присутній на цьому урочистому вечорі, то зразу зрозумів, що це саме той спогад, з котрим виступав тато.

Стиль та термінологія виступу в основному збережені.

 

                 Мирослав Янишівський  

Уродженець села Витвиці, син Янишівського Ярослава.

 

 

                                                                     Дорогі друзі !

Минув рік з того часу, коли ми проводили в останню дорогу Зіновія Красівського –  великого  сина нашого села, романтичного лицаря, довголітнього в’язня большевицьких катівень, нескореного борця за волю України, який провів в тюрмах 25 років.

Зіновій Красівський народився 12 липня 1929 р. у нашому селі.

За польської окупації почав навчатися у Витвиці у початковій народній школі, за першої большовицької окупації 1939-1941 роках продовжував навчатися в цій же витвицькій, але вже радянській,  школі.

Зіновій Красівський був моїм кращим другом дитинства і юності, хоч був молодшим від мене на два роки. Ми з ним навчалися ще за польської окупації в Витвицькій школі, потім у часи німецької окупації – у львівській гімназії.

Батьки Зіновія були звичайними селянами. Сім’я була багаточисельна: чотири сини  – Євстахій, Ярослав, Мирослав, Зіновій та дочка Марійка. Усі члени сім’ї були так чи інакше задіяні у визвольному русі.

Євстахій (його називали Стах) в УПА відомий під псевдонімом  Крига, загинув у 1946 році, Ярослав в УПА був відомий під псевдо Негус, Мирослав також був заарештовавний за участь у збройній боротьбі.

Будинок, де жила сім’я Красівських знаходився в центрі села. Колись це був добротний будинок, тепер напіврозвалена будівля. У дитинстві я був частим гостем  у хаті Зіновія Красівського, бо там був мій однокласник Мирослав, брат Зіновія, та й сам Зіновій був майже мій одноліток.

Сім’я Красівських вирізнялася своїм культурним рівнем. Батько і мати жили в злагоді й любові, були буже релігійними людьми. У такому ж дусі виховували і своїх дітей. Кожної неділі сім’я (тато, мама, діти) ретельно відвідували церкву. На той час до війни, тобто до 1939 року, у  церкву ходило  багато дітей. Хлопчики завжди  стояли попереду. Пам’ятаю, що я з Зіновієм і його братом Мирославом також старалися стояти разом на самому переді.

Батьки Зіновія брали активну участь у громадському й культурному житті села. Вони були активними членами драматичного гуртка, часто грали різні ролі в п’єсах на сільській сцені в читальні. П’єси ставились різні: про Січових стрільців, про козаків, одним словом, – на різні теми. На п’єси приходило багато людей, повний зал, що ніде було голку впустити.

Головою читальні був мій брат Василь. Він завжди мене і Зіновія десь приміщував, щоб ми могли бачити виставу. Пам’ятаю, що одного разу він висадив нас на шафу, що стояла в залі,  і ми звідти все добре бачили. Вистави, особливо про Січових стрільців, дуже впливали на дитячу психіку, на дитячу уяву. Вони виховували нас, дітей, у патріотичному дусі, у дусі любові до України. Очевидно саме тут, ще з дитинства, почали формуватися в Зіновія риси борця за волю України.

Однак найбільше спогадів про Зіновія залишилося у мене з часів нашого спільного навчання у Львові за часів німецької окупації у  1942-1944 роках.

Треба визнати, що попри всі страхіття, які чинила німецька влада на окупованих землях, вона дозволила для українців Галичини певний рівень освіти. Цього  не було на інших українських землях.  Очевидно, у такий спосіб німці загравали із галичанами як колишніми австрійськими підданими.  Зокрема у Львові,  були відкриті дві  державні українські гімназії. В одній із них, повна назва якої була “Друга львівська державна гімназія з українською мовою навчання”,  ми із Зіновієм  навчалися у ці роки.

У той час, в часи німецької окупації було дуже важко прожити в місті. Німецька влада запровадила карткову систему на всі товари, в тому числі й на продукти. Майже все доводилося привозити з дому. Щоб харчуватися,  ми везли з дому не лише сир, масло, яйця, але навіть і хліб.

З Витвиці до Львова на навчання в цю гімназію нас їздило чимало. Це –  Січка Петро Васильович, Красівський Зеновій Васильович, Витвицький Іван Миколайович, Сабан Ярослав, Витвицький Євген Степанович, Янишівський Йосип Павлович, а також ми із Зіновієм.

Крім названих гімназій, за німців у Львові фактично функціонували медичний інститут та політехнічний інститут, однак вони називалися скромно – “Вищі медичні курси” та “Вищі політехнічні курси”. У цих освітніх закладах навчалися витвичани Красівський Стах /брат Зіновія, загинув в УПА/, Витвицький Богдан Степанович /лікар/, Витвицький Остап Степанович /довголітній в’язень радянських концтаборів та психлікарень/, Витвицький Володимир /професор Івано-Франківського медінституту/.

У Болехові всі ми сідали у вагон, у якому їхав Сеньків Михайло Теодорович з Тростянця. Сеньків був товаришем Зеньового брата Стаха. Після війни Михайло став деканом фізичного факультету Львівського університету. Його студентом був наш земляк, народний депутат України Степан Волковецький, а пізніше і мій син Мирослав та  Сабан Тарас – син учительки німецької мови Катерини Василівни.

З Витвиці нас майже завжди підвозила підвода, бо ми всі везли багато продуктів. Переважно підвозив мій брат Йосип /Юзьо/, бо у мого батька була пара коней,  або батько Витвицького Івана Миколайовича /Хмиз/.

Однак і дальший шлях до Львова був важкий. Ми приїздили до Стрия і там мусили чекати на наступний поїзд Стрий-Львів майже до передранку. А на вокзалі завжди було повно людей – і цивільних і військових – мадярів та німців. Через брак сидячих місць часто доводилося всю ніч простояти на ногах.

Зіновій, хоч і був ще майже дитиною, стійко переносив усі труднощі воєнного лихоліття. Навіть у такі  хвилини  у нього ніколи не сходила з обличчя посмішка. Був майстром дотепної, смішної розповіді та влучного жарту, чим не раз розвеселяв наше незвичайне студентське товариство.

Німецькі окупанти всіляко грабували населення. Пам’ятаю,  одного разу на виході з вокзалу у нас, усіх учнів, повідбирали масло. Це було, звичайно, домашнє саморобне масло, яке ми привезли до Львова, щоб мати що їсти. І сум і сміх були після того, коли ми знову зібралися докупи і стали розповідати, що в кого забрали. Зіновій все звів до сміху і жарту.

Слова популярної стрілецької пісні:

                     Як з Бережан до кадри

                     Січовики манджали,

                     Там краялось серденько

                     Від горя і печали

він перелицював на новий лад:

                     Як з Витвиці до Львова

                     Студентики манджали,

                     Там краялось серденько,

                     як масло відбирали.

Після того, коли німецька Bahnschufpolize /залізнична поліція/ відібрала у нас наші продукти, ми часто не доїжджали до Львова і висідали у Скнилові. Звідти йшли 2-3 кілометри пішки до найближчого трамваю. Малому Зіновію іноді було дуже важко нести важкий наплічник, і ми потрохи йому допомагали. Однак,  хлопчина ніколи не нив, не скаржився на важке життя.

Додому чи з дому ми завжди їхали всі разом, в одному вагоні, так було спокійніше батькам і безпечніше нам. По дорозі часто  розповідали одні одним про наше навчання, про труднощі в освоєнні окремих предметів. У багатьох з нас були прогалини у знаннях з фізики та математики. Адже програма гімназійних класів дещо відрізнялися від програм радянських загальноосвітніх шкіл. Грозою в гімназії вважався учитель фізики Монастирський, хоч і старий за віком, але дуже вимогливий. На уроці у нього мала бути ідеальна тишина. Відповідь учня теж повинна була бути точною, інакше він ставив “Zweiera” /цвайєра – двійку/.  Учні його не любили, бо іноді ставив незаслужено погану оцінку.

За розповідями Зені, учні його 6-ого гімназійного класу якось недобре пожартували з Монастирського. До приходу цього учителя в клас намазали крісло клеєм. Монастирський сів на крісло і, звичайно, приклеївся до нього. Коли учитель піднімався – крісло не відклеювалося від нього. Монастирський пішов до директора гімназії Володимира Радзикевича.  Радзикевич викликав гімназистів по одному в кабінет, але ніхто не признавався, хто це зробив. Це так і залишилося таємницею.

З розповіді Зенка ми чомусь підозрювали, що це була його робота, хоч він у цьому нам не признавався. Проте, судячи з того, з яким азартом він це розказував, то виглядало, що це була справа його рук.

До слова – сам директор гімназії був людиною високоосвіченою і фанатиком української літератури. Він був автором підручника “Нариси з історії української літератури”, по якому ми вивчали цей курс. У 1994 році, не чекаючи другого приходу большевиків,  він емігував до Канади. Радзикевич викладав українську мову і літературу також в тому класі,  де навчався Зіноій Красівський. Можливо, саме він прищепив молоденькому Зіновію любов до літератури і поезії.

Зіновій гостро засуджував геноцид проти євреїв. Пригадую такий випадок. Одного разу, напровесні 1943 року, ми їхали,  як звичайно, дуже раненько зі Стрия до Львова. По обидва боки залізної дороги тут і там лежали трупи вбитих єврейських чоловіків, жінок і дітей. Як ми пізніше довідалися, німці везли ешелон євреїв зі Стрия у Белз через Львів на страту. Під час цього перевезення  євреї втікали, кидалися з поїзда і розбивалися або німецька поліція їх на місці вбивала.

Ми по-різному реагували на це. Дехто потрохи піддавався на німецьку геббельсівську пропаганду про те, що євреї – це народні п’явки, що це найбільші вороги не лише Великонімеччини, але і всього людства. Зіновій нітрохи не піддався такій пропаганді. У розмові з нами він гостро засуджував вбивства євреїв, говорив, що настане час – і правителі німецького рейху, як-от: Гітлер, Геббельс, Борман та інші будуть відповідати за нечуване поголовне винищення народу. Зеньо твердив, що Бог не допоможе німцям перемогти, бо смерть помордованих євреїв, українців, поляків, росіян у концлагерах кличе до  неба о пімсту.

Життя Красівського – це велетенський подвиг. Він чотири рази був арештований та кинутий у концлагери  – в 1949-ому, 1958-ому, 67-ому, 80-ому !!! Зіновій відбував покарання у тюрмах, концлагерах, у психіатричних дурдомах, на засланнях. Однак, за всі терміни він не написав большевицьким катам ні однієї заяви про помилування чи зменшення кари.

Зіновій Красівський був палким прихильником греко-католицької церкви. Він багато зробив для того, щоб наша церква вийшла з катакомб і була легалізована.

А ще Зіновій дуже любив своє село, нашу Витвицю. Він не пропускав нагоди, щоб зустрітися зі своїми односельцями та друзями.

Пригадую собі, який радий був Красівський, коли його запросили у нашім селі на літературний вечір, присвячений його творчості. Виступаючи на ньому, він заявив, що за такий вечір готовий навіть ще рік відсидіти у “психушці”.

Ми, витвичани, маємо пишатися тим, що наше село дало Україні Зіновія Красівського. “Таку особистість як Зіновій Красівський Бог дарує  кожній нації раз на століття” – сказала пані Крушельницька з Англії минулого року у своєму виступі на похороні Зіновія.

То ж подякуймо Богові за те, що він послав нам цю мужню і прекрасну людину, для якої обездолена Матір-Україна була понад усе. Хай пам’ять про Зіновія Красівського – славного сина нашого села, який став  величиною загальноукраїнського масштабу,  назавжди збережеться у наших серцях.

Читайте також

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *