Домівка ЕнциклопедіяКороль Іван Юліанович

Король Іван Юліанович

/1910 р. с. Гериня  –  1985 р. м. Львів/

 

Загальні відомості.

KorolІван Король – священник, церковний та релігійний діяч 50-70-років 20-го століття у Львові та на західній Україні.

Настоятель головного львівського храму – собору Святого Юра. Канцлер – друга особа після правлячого єпископа- тодішньої Львівської архієпархії Руської православної церкви.

Отець Король належить до найвідоміших вихідців із родин, що мають відношення до нашої генеалогії, зокрема до родини  Янишівських.

Разом з тим, члени нашої родини дуже мало чули про  цю непересічну, може навіть видатну особистість.

Походження та освіта.

Іван Король народився та виріс у селі Гериня біля Гошева.

Мама майбутнього священника – Юлія /Люльці/ була сестрою нашого діда Івана Янишівського. Вона вийшла заміж на Гериню у родину Королів.

Це була заможна селянська родина. Однак, крім праці на землі родина брала активну участь у церковному та громадському житті села, розуміла важливість освіти для дітей. Свідченням цього є той факт, що крім навчання у сільській школі у Гошеві, малий Іван ходив на платні заняття до Витвиці, до відомого народного учителя Волковецького Михайла Степановича.

Можливо, на рішення стати священником мав вплив дід Івана по матері – Василь Янишівський, який був дяком у відомому Гошівському монастирі.

Вищу духовну освіту Іван здобував у тридцятих роках у знаменитій Львівській Богословській академій – попередниці теперішнього Українського Католицького Університету. Тоді там викладали люди, які сьогодні справедливо вважаються окрасою церкви і нації, серед них ректор академії,  майбутній глава УГКЦ, мученик за віру Йосип Сліпий.

Як на ті часи – це була блискуча освіта європейського рівня. Загальновідомо, що відмінною рисою українського духовенства часів Шептицького була висока освіченість. Вона, однозначно, не поступалася освітньому рівню римо-католицького духовенства, і значно переважала освітній рівень отців радянсько-російського православ’я.

Освіта такого рівня коштувала дорого. Участь в утриманні академії брала вся церква, однак і внесок і самих студентів був значним. Як згадує Янишівський Василь Йосипович, для навчання Івана сім’я Королів змушена була продати частину поля.

Зайве нагадувати, що земля для селян – була найдорожчим скарбом. Разом з тим, сьогодні майже через сто років, ми, нові покоління Янишівських, можемо гордитися таким високим рівнем суспільної свідомості наших предків і  родичів, зокрема дідової сестри Юлії.

 

Карєра

Іван блискуче закінчив академію, за теперішньою термінологією – з відзнакою, і висвятився на священника. Це сталося наприкінці 30-тих років, майже напередодні початку 2-ої світової війни.

Неясні спогади розмов з татом вказують , що першу свою Службу Божу він відправив у сільській церкві Грошева. Це відповідало існуючій традиції, тим більше, що дружиною Івана стала дочка Ольга гошівського пароха.

Після насильницького Львівського псевдособору 1946 року Українська греко-католицька церква була заборонена. Частина священників під тиском обставин перейшла у Російське православ’я, інша частина – пішла  у підпілля і створила релігійний феномен 20 століття – катакомбну УГКЦ .

Іван був серед тих, що перейшли у православ’я – у РПЦ. Там він зробив блискучу кар’єру від рядового священника у селах біля Бібрки до настоятеля собору Святого Юра у Львові і канцлера Львівської архієпархії.

Якщо врахувати, що тодішня Львівська архієпархія РПЦ була найчисельнішою в Україні – то стає зрозуміло, що отець Король належав то найвищої церковної номенклатури Української РСР. Попри формальне відокремлення церкви від держави, це давало доступ і до найвищих партійних і державних кабінетів. Цьому сприяла також блискуча освіта, вільне володіння кількома іноземними мовами, толерантне ставлення до нього української діаспори за кордоном.

У впливовості отця Короля у Львові не раз переконувалися родина і земляки, які зверталися до нього за підтримкою у різних потребах, зокрема медичних та освітніх.

Як і все духовенство такого рівня був людиною заможною. Мав  службовий автомобіль – чорну “Волгу” із персональним шофером. Побудував у Львові власний будинок, у якому живуть і зараз живуть його нащадки.

 

Життєва постава.

Взагалі кажучи, блискуча кар’єра і тривале перебування на найвищих щаблях церковної ієрархії РПЦ простого селянського хлопця з Герині викликає де-який подив і, можливо, чимало питань.

Загальновідомо, що тодішнє духовенство навіть промосковської Церкви було під пильним наглядом радянських спецслужб і партійних наглядачів. Якщо врахувати минуле отця Івана як священника греко-католицької церкви, то зрозуміло, що повної довіри до нього, напевно, не було. Однак влада його “терпіла”.  Чому? Частково відповідь на це питання дає спогад Василя Янишівського, що представлений нижче. Одним з таких факторів він вважає блискучу освіту отця Короля. Можливо, на його користь зіграла і безмежна фальшивість радянської влади: вона дозволила працювати певній кількості колишніх священників УГКЦ як доказ того, що Радянськім Союзі, нібито, є справжня свобода совісті та релігійних культів.

Однозначно, що роки життя та обставини активної церковної діяльності отця Короля не були сприятливими для плекання української духовності та релігії. Однак, як свідчать спогади людей, які його знали, мої власні розмови з отцем Іваном, він немало доклався для їх збереження.

Зокрема, до безперечних заслуг отця Короля можна віднести наступне.

1. Збереження від руйнування закритих храмів. Після заборони УГКЦ в Галичині було багато закритих церков. Влада намагалася перетворити їх на склади, різні підсобні приміщення, просто розбирала на будівельні матеріали чи знищувала методом “випадкових” загорань. Завдяки своєму авторитету, вмілому лавіруванні з владою отець Король врятував для сьогоднішніх поколінь десятки храмів.

2. Протидія закриттю діючих храмів. Радянська влада не обмежувалася тим, що заборонила діяльність греко-католицької церкви і проводила кримінальне переслідування її підпільних структур. Партійні і державні органи проводили політику, спрямовану на припинення діяльності навіть тих храмів, що перейшли до Руської православної церкви. Кількість діючих храмів мала неухильно зменшуватися.

Достеменно відомо, що отець Король зумів переконати владу і зберегти від закриття десятки парафій.

3. Збереження найважливіших артефактів УГКЦ  у храмі Святого Юра. Будучи канцлером Львівської архієпарїї РПЦ та настоятелем храму Святого Юра у Львові, колишнього головного храму УГКЦ, отець Король суттєво спричинився до збереження найбільших релігійних святинь греко-католицької церкви.

Зокрема, відомо, що у підземній крипті цього храму поховані попередні керівники Галицької метрополії УГКЦ. Попри неодноразові “геростратівські” ініціативи тодішньої партійної та церковної влади їх вдалося зберегти не оскверненими. І це тривало майже півстоліття перебування собору у руках РПЦ !!! Те саме стосується давніх барельєфів та меморіальних таблиць  галицьких  митрополитів на стінах всередині храму.

Зрозуміло, що у часи радянсько-російського православ’я попасти у крипту було неможливо. Однак крипта не була знищена, як це сталося, наприклад, із кафедральним польським костелом в Івано-Франківську. Там останки засновників міста були викинуті з підземної крипти  на міський смітник.

Відомо, що після повернення Собору Святого Юра греко-католикам, була створена спеціальна церковна комісія, яка перевірила наявність та стан релігійних святинь у цьому храмі. За результатами перевірки було констатовано їх повне збереження. Комісія від імені УГКЦ висловила навіть офіційну подяку Руській православній церкві та служителям храму у радянський період за  збереження святинь.

 

Іван Король на сторінках церковних видань.

Однією з підвалин радянської ідеологічної роботи була тотальна русифікація. Не була винятком і Руська православна церква, більше того, в усі часи  вона була і залишається у її авангарді. Тим не менше, у 1946 році Львівській архієпархії вдалося одержати дозвіл на видання церковного журналу українською мовою – “Православний вісник”. Це було єдине у Радянському Союзі україномовне релігійне  видання. Журнал протримався до 1958 року і був закритий.

Видання вдалося відновити аж у 1968 році уже як видання Українського екзархату Руської православної церкви, що виходив у Києві.

Постійним автором цього відновленому журналу був і отець Іван Король. Його публікації як і, взагалі, робота журналу сприяли, принаймі, збереженню українській релігійної термінології в Українській РСР.

Фото отця Короля часто зустрічається у репортажах з різних урочистостей. Свідченням цього є архів журналу за 1971 рік, що наявний в Інтернеті.

 

Власні спогади про отця Короля.

Про те що у Львові, у Соборі святого Юра, служить наш близький родич – отець Король – всі ми, представники другого покоління не раз чули від батьків. Знали, що це “фамілія” по татові, однак ступінь родинності уявляли собі мало.

Перші мої власні спогади про отця стосуються не безпосередньо його, а журналу “Православний вісник”. У часи мого шкільного дитинства передплатити церковний журнал додому, звичайно, не можна було. Але він надходив, у єдиному екземплярі, до сільської церкви. Його мав право читати тільки священник.

Головою церковної  “двадцятки” або касиром тоді був наш сусід -Стрипа Михайло. Завдяки цьому, журнал після перечитання священником часто попадав до нас, особливо це стосувалося номерів, у яких були публікації отця Короля або фотографії з ним. Ймовірно, наш священник здогадувався куди мандрує журнал, але вдавав, що не знає.

Другий мій спогад – спогад із березня 1976 року. Тоді померла наша баба Анна Янишівська з Гошовських. Для отця Короля наша баба була вуйною, тобто жінкою маминого брата.  Отець Іван завжди підкреслював свої родинні зв’язки з Янишівськими і приїхав на похорони особисто, службовою машиною з шофером.

Він відправив у хаті Парастас, а на другий день разом з нашим сільським священником – похорон. Ця подія мала великий резонанс у громадському житті – адже стареньку Янишівську приїхав відспівувати головний священник зі Львова !!!

У прощальному слові отець із вдячністю згадував нашу бабу Анну, про те, що не раз одержував на її обійсті прихисток під час навчання у Волковецького, особливо у зимові дні та в негоду.

Коли закінчилася основна частина поминок – залишилися лише найближчі – двоюрідні брати отця Короля – наш тато Ярослав, стриї Богдан, Штефан, Юзьо та ще кілька родичів, разом 5-7 осіб.  Після того  ще до півночі тривала  бесіда з іменитим родичем.

Я тоді був уже у 10-ому класі, завдяки татові добре розумівся у тодішніх політичних та релігійних відносинах, знав про участь родичів у боротьбі за “самостійну Україну” тощо.  Так що я розумів усе, про що ішла мова. Говорили про заборонену греко-католицьку церкву, про українську еміграцію, про перспективи державної незалежності, про способи протистояння радянському режиму, про боротьбу за збереження церков та парафій.

Третій спомин про отця Короля стосується моїх студентських років у Львові.

Десь на четвертому курсі, восени 1979 року, наша вузівська компанія, що збереглася і досі, задумала екскурсійну поїздку у Почаївську Лавру. Для радянських студентів, в умовах державного атеїзму, ця затія була не зовсім безневинною. При поганому збігові обставин можна було “загриміти” з Університету.

На всяк випадок я звернувся до отця Короля за рекомендаційним листом до настоятеля Лаври. Отець запросив мене додому і дуже гарно прийняв. Ми пили каву, кілька годин розмовляли на різні теми. Обізнаність отця у різних галузях просто знань  вражала.

Отець виконав моє прохання, рекомендацію я дістав. Але не тільки… На прощання отець несподівано подарував мені приблизно 200 крб !!! Для студента це були дуже великі гроші – 4-5 стипендій !!!

Такий подарунок від отця Короля не можна було просто “проїсти”, він мав перетворитися у щось особливе. І перетворився !!!  За частину з них я купив годинник для сестри Марти на її День народження.  Але який годинник !!! Не просто красивий і елегантний, не просто позолочений, а незвичайний !!! У це вавжко повірити, але він чомусь ходив у протилежний бік.

Така дивна особливість спочатку створювала Марті певні незручності, але з часом вона пристосувалася і безпомилково визначала по ньому справжній час. До речі цей годинник, дуже потертий, з вигравірувавними написами “Марті- Мирослав” та “Львів-Київ-1979” зберігся до наших днів.

І в наші дні, коли я бачу Марту завжди бадьорою, на вигляд значно молодшою від своїх ровесниць, я часто згадую дивний годинник, куплений за подарунок  від родича-священника. Напевно, це він своїм рухом у протилежну сторону “зняв” Марті кілька років.

 

Спогад Івана Мохника.

Вище вже було сказано, що отець Король приїжджав на похорон нашої баби Анни у березні 1976 року. Наш сільський дяк Мохник Іван, тоді лише починав свою дяківську кар’єру. Він і сьогодні, через 40 років з усміхом згадує, який страх охопив його, коли дізнався, що має співслужити із самим  отцем Королем.

Пан Мохник розказував також, що отець Король закликав його вступати у Духовну семінарію. Він запевнював Івана у повній підтримці  не лише на вступі, але в майбутньому, у служіння в селі або на території краю.  Мовляв, необхідно аби священниками ставали наші люди, бо Москва інтенсивно напихає нам приїжджих отців-батюшок. Якщо вони зовсім витіснять наших свідомих українських священників, то тоді вже нічого не можна буде зробити, навіть якщо і появиться  така можливість.

На жаль, потомственний дяк Мохник не став священником. І, до речі, на цьому прикладі видно правильність передбачень отця Короля – якби в 1989 році сільським священником був Мохник, то до релігійного розколу у селі би не дійшло…

Прикінцеві думки

Отець Іван Король помер у 1985 році, похований на Янівському кладовищі у сімейному гробівці.

Отець Іван лише кілька років не дожив незалежної України та  відродження Української греко-католицької церкви. Всім, хто його знав нема потреби загадувати, якою була б  його постава, якби доля  дарувала йому ще 5-6 років.

Правильним є не лише твердження, що він був би із воскреслою державою і Церквою. Всім своїм життям, своєю діяльністю в умовах іноземної атеїстичної окупації він наближав її воскресіння.

Мирослав Янишівський.

27.09.2015 року.

 

 

Іван Король. Глибина віри, яку не зламати

Янишівський Василь Йосипович. Спогад про отця Короля.

Отець Іван Король пройшов великий життєвий шлях, який  доводить, що попри гоніння церкви і обставини радянських часів, все одно можна протистояти системі, оберігаючи храми, людей. Завдяки когорті таких священників ми маємо можливість сьогодні  відроджувати греко-католицьку церкву.

Король Іван Юліанович народився у 1910 році в селі Гереня Івано-Франківської області.

Проходив підготовку для вступу в гімназію у народного вчителя Волковецького Михайла Степановича, у селі Витвиця. Після цього успішно закінчив гімназію і вступив у Львівську Духовну Академію. На той час українці не мали права на іншу вищу освіту, крім духовної. Тому єдиний шлях для хлопця був –  духовенство.

Іван був дуже здібним студентом. Для фінансової підтримки сина під час навчання батьки навіть продали кусень поля, але цього було замало. Допоміг майже випадок ‑ Іван оженився з донькою священника з сусіднього села Гошів, і далі за освіту платив тесть.

Під час наших зустрічей отець Король часто згадував Йосипа Сліпого, який викладав в академії догматику і був дуже вимогливим викладачем.

Перед висвяченням з І. Королем, як і з кожним випускником, особисто зустрічався митрополит Андрей Шептицький. Він давав напутнє слово, в якому говорив, що йдуть дуже важкі часи і висвячуватись не є обов’язковим. Достатнім буде отримати документ про освіту. Король закінчив академію напередодні ІІ Світової війни.

Звичайно, Король  висвятився.  Спочатку він служив у селах Львівської області. Після славнозвісного Собору 1946 року, отець Іван був вимушений перейти служити у православну церкву. Рішення далося дуже нелегко, але виходу не було, адже могла постраждати сім’я.

Досить скоро отця Івана перевели до Львова, де він став настоятелем у  храмі  святого Юра – головному храмі Львова та області.  Завдяки блискучій освіті крім обов’язків настоятеля храму отець Король виконував обов’язки  канцлера Львівської архієпархії. В обов’язки канцлера входили господарські та фінансові справи установи, що говорило про високий рівень довіри.

З розповідей отця мені відомо, що він неодноразово вирішував питання дипломатичного рівня за кордоном, як учасник церковних делегацій. Радянська влада використовувала церковні делегації для політичних переговорів.

Завдяки високому становищі у суспільстві і повазі в церковних колах отцю Королю  вдалося вберегти від знищення  десятки храмів на Львівщині та Івано-Франківщині.

Земляки  отця Короля, які називають його Ясьо Куролів, згадують, що він старався завжди приїхати на храмове свято до рідного села Гереня Івано-Франківської області.

Відомо, що один з провідних діячів національно-визвольного руху 40-их років на Волині, командир Крайового проводу УПА на Рівненщині –   Степан Янишівський, родич Короля, незважаючи на перехід отця у  російське православ’я, кілька разів зустрічався з ним в умовах строгої конспірації.  Метою зустрічей була не лише духовно-релігійні потреби крайового провідника, але й поради отця. Висота його моральних принципів, давала підстави довіряти йому.

Іван Король з дружиною Ольгою виховав двох доньок  Ярославу і Арету.  Молодша донька Арета залишилася жити у батьківській хаті, де мешкає з сім’єю і до сьогодні.

Помер отець Король  у травні 1985 року.  Завдяки його глибокій щирій вірі він навіть у часи гонінь, залишався вірним своїй священній справі. Стараннями отця Королю вдалося зберегти храми, людей, що були вірні християнській релігії. І сьогодні це все сприяє відродженню Української греко-католицької церкви.

Червень 2015 р.

 

Схема родинного зв’язку
Korol_5

Читайте також

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *